— Щасливий падишах хоче твоєї ради, Старий.
— Яка йому ще більша рада, — відповів яничар, — окрім тої, щоб бився!
І відвернувся і від Хусрев-бега, й від султана, простуючи з намету під зливу й погибель. За ним спокійно посунули й інші ветерани, так ніби вже вважали всіх угрів мертвими, а битву виграною.
Сулейман спитав, що думає про битву Хусрев-бег. Той сказав, що треба передовсім боятися угорської кінноти. Удар її страхітливий, і його не витримає ніяка сила на світі. Тому, коли вдарять угорські вершники, треба вмить розступитися й пропустити Їх, а тоді оточити залізним обручем і здавити. Інакше — нема ради. Все інше — у благословенній волі аллаха і в руках його величності султана.
Вирішено було після загальної молитви вдарити на невірних, пославши поперед усього війська чотири тисячі латників на чолі з безстрашним Балі-бегом Ях’я-пашичем. Маленький, як прищик, Балі-бег завжди кидався першим у найстрашнішу битву, відаючи вельми добре, що смерть літає угорі, скошуючи все, що підноситься над землею занадто високо, а його ніколи не зачіпає завдяки його мізерному зросту. За Балі-бегом мали йти румелійські війська, очолювані великим візиром Ібрагімом (це мала бути перша битва у житті хитрого грека), підтримувані вогнем ста п’ятдесяти гармат. Третя хвиля султанського війська — з анатолійським беглербегом Бехрамом-пашою і так само сто п’ятдесят гармат. Четверта хвиля — яничарське військо в супроводі шести знамен кінноти під командою самого Сулеймана, оточеного вірними охоронцями. Султан, так само, як і його великий візир, уперше в житті брав участь у битві, бо знав, що на цьому полі вирішується доля його імперії: коли його перемога, тоді може царювати далі, коли ж поразка, тоді не варто й жити. Вірив у звитягу, снаги надавав йому останній лист улюбленої Хасекі, знов і знов просив допомоги в аллаха, і мовби саме небо прийшло йому на поміч, затуливши чорними хмарами все його військо, сховавши від ворога, засліпивши того, обезвладнивши.
Велетенською темною хмарою, з’єднавшись з хмарами небесними, посунуло на Мохацьке поле турецьке військо. Завивали бойові сурми, гриміли султанські барабани, шкіру яких цілу ніч сушили на вогнищах військові дюмбекчі. Гриміли гармати, свистіли стріли, холодний вітер ішов від тисяч шабель, що здіймалися у смертельних замахах, а над усім панувала злива, якої ще не бачив світ. Злива знетямлювала угорських воїнів, вони сліпли й губилися в ній, тоді як турки не зважали на неї, не лякало їх ніщо, бо. заради цієї битви, заради вбивства, грабувань і здобичі йшли сюди кілька місяців з далекої далечі, тому безстрашно били вони в праве крило Франья Бачаньї і Яноша Тахі, у крило ліве Петера Переньї, у центр, очолюваний самим Палом Томорі. Стогнала земля під стотисячним мусульманським військом. З почуттям тваринного безсмертя, поза усвідомленням загибелі, сліпо лізли ісламські воїни під несамовите виття імамів: «Іллях, Іллях, Мухаммедум ресуллях!» Простромлювалися крізь потоки небесних вод обвислі зелені знамена, коло кожного з них викрикувано обітницю пророка й падишаха: «Хто помре в цей час, дістане в раю напої, смачні страви і спатиме з пахуче вимитими гуріями! Після розгрому ворога три дні даються на грабунок, а найодважнішим буде роздано у власність землю!» Здавалося, вже ніщо не стримає цієї нелюдської сили, та ось за зливою непомітно вилетіли з-за угорської піхоти вершники на чолі з самим королем. Вони сяяли залізом, силою, несли сяйво на кінцях своїх мечів, ішли в смерть, мов промені світла в темну ніч. Від їхнього страшного удару турки розкололися на два крила, і хоч султанські гармати вдарили в кінноту впритул і сам король був двічі поранений, нестримна лавина не зупинилася, вдарила з розгону на анатолійський булюк [66], а тридцять два найодважніші угорські воїни стали пробиватися до того місця, де, оточений залізним непробивним ланцюгом охоронців, на вороному коні сидів у золотому панцирі Сулейман. Тільки три з них із списами змогли добратися до самого султана. Сулеймана від смертельних ударів порятував міцний панцир та широкий ятаган, яким він в останню мить затулив обличчя, тим часом піші яничари миттю поперерубували сухожилля у коней угорських витязів, і ті впали під безжальні шаблі. Все було вирішено. Голову архієпископа Пала Томорі піднесено султанові на кінці довгого списа. Король Лайош, від ран і перестраху такий блідий, що видно було навіть у дощових сутінках, утікав слідом за своїми недобитими воїнами, але втікати можна було або ж у Дунай, або ж у прибережні багна. Кінь заніс короля у бездонну трясовину. Поцілений чи то турецькими стрілами, чи набоями з аркебузів, упав у багновисько, пригнітив своїм тілом короля. Лайош спробував вивільнитися, але трясовина всмоктувала його більше і більше, а копаючий кінь тягнув вершника глибше й глибше, поки той і захлинувся у чорній холодній багнюці. Безславно й ганебно загінув сам, затягуючи в трясовину поразки й пригноблення мужній народ, який ніколи нікому не скорявся, котрий ще недавно мав відважних королів, про одного з яких, Матьяша Корвіна, бо ж не було пісень про недолугого Лайоша, співано й на Мохацькому полі перед битвою: