Не хотів бачити навіть Ібрагіма. З-під Белграда послав великому візирові веління йти з військом не на з’єднання з султаном, а вдарити на Петроварадин, де сидів сам головнокомандувач угорського війська архієпископ Пал Томорі. Єпископ, довідавшись, що на нього йде великий візир, утік із Петроварадина, лишивши там тисячну залогу на чолі з сербським воєводою Джорджі Алапичем. Але її та тисяча воїнів виявила такий опір Ібрагімові, що він воював під Петроварадином цілих два тижні й нічого не міг удіяти, Нарешті захопивши в дунайських плавнях кілька полишених противником куренів, Ібрагім мерщій послав до султана хабердара-вісника Баба-Джафера з радісною вістю: фортецю Петроварадин узято. Саме тої ночі прискакав гонець із Стамбула і привіз нарешті листа від Роксолани. Сулейман втішався листом і на радощах подарував тисячу дукатів хабердару від великого візира. За день довідався, що Ібрагім збрехав. Петроварадин не піддавався. Сулейман прислав на підмогу великому візирові тисячу найвірніших яничарів. Уночі, ховаючись за потоками дощу, яничари підвели під стіни Петроварадина дві величезні порохові міни, в утворені вибухами проломи кинулися найвідчайдушніші головорізи, і тепер уже Ібрагім справді міг похвалитися перед султаном першою своєю перемогою і на учті переможців поклав до ніг Сулейманових п’ятсот голів захисників Петроварадина.
Султан відходив душею. Почув слова своєї Хасекі. Почалися перемоги. Найперший помітив зникнення Сулейманової люті Ібрагім і, влучивши хвилину, поскаржився своєму покровителеві на султаншу, яка так зневажила його дарунками й щирою прихильністю, що він ще й досі не може оговтатися від завданого Удару.
— Я подумаю над цим, — пообіцяв йому Сулейман і в першому ж своєму листі, який написав у відповідь на послання Роксолани, висловив їй докір за ставлення до великого візира. А щоб надати своїм словам ще більшої ваги, посилаючи дарунки султанші, згадав і про свою одаліску Гульфем: передав їй флакон з італійськими пахощами й 60 золотих флоринів.
Знову велів ставити собі зелений захисток від дощу, сидів цілими ’днями на березі Дунаю, спостерігав, як переправляються на Сремську рівнину його незчисленні війська. Відчував себе всемогутнім творцем, який породив цю силу, що могла б сама себе зжерти, коли б не мала змоги нищити все довкола. У сподіванні здобичі для себе й слави для свого султана брудним грізним валом перекочувалося ісламське військо в межиріччя Дунаю і Драви, на зелені луки й поля Сремської рівнини. Чи давно топтали цю рівнину турецькі коні, чи давно палено й плюндровано її, а ось вона лежить перед завойовником мовби й не торкана його мечем і не понищена копитами його коней. Знов стрепенулася, живе, родить зело, хліб і овоч, і слава знову блукав по цій рівнині — тільки простягни руку й зірви ЇЇ, як плід з низького дерева, бо славі тут нема за що зачепитися, ніде заховатися, нема чим заслонитися.
На дивані було вирішено йти вздовж Дунаю, просто на Буду — столицю Угорщини. Щоб перейти Драву, Сулейман звелів будувати міст. Нічого так не любив, як мости через ріки. Знову сидів біля води й спостерігав, як дика стихія підкоряється стихії його війська, його власній силі, що не має ні меж, ні впину. Тридцять тисяч люду споруджувало міст через розбухлу від страшного дощу Драву. За п’ять днів міст був готовий. З 21 по 23 серпня всі війська переправилися на той бік, і Сулейман звелів знищити міст. Повернення без перемоги не було. А дощ лив, ніби настав кінець світу. В потоках вод губилися гармати, цілі загони війська блукали в розбагнених дунайських плавнях, люди тонули в калабанях, гнили заживо, тисячами здихали верблюди, воли й коні, багато хто втікав, але султанська сила була така велика, що втрати майже й не помічалися, відсталих довго не чекали, втомленим не давали перепочинку, відчаених збадьорювали обіцянкою близької перемоги, боягузів і збунтованих жорстоко й швидко карали. Після кожної сутички з поодинокими угорськими загонами пильно додивлялися до воїнів, хто мав рани спереду, тому шана й щедрі султанські нагороди, у кого виявлялися рани ззаду — тих саджано на палі: показував гузно ворогові, покажи й богові.
Молодий король угрів Лайош метався у безсиллі й розпачі. Народжений семимісячним, він і на світ прийшов дочасно, так ніби квапився зазнати якомога більше нещасть за найкоротший час. Десятилітнім був коронований на царство без влади, яку розсмикали собі то могутні магнати, то єпископи й священики. Мовби на сміх названо його було Лайошем, хоч не міг бути навіть тінню славетного угорського короля Лайоша, за якого двісті років тому Угорське королівство, було, розкинулось на величезних просторах від Балкан до Балтики і від Чорного моря до Неаполя.
Чвари феодалів, незгоди між духовенством, втручання Габсбургів, які ще за Максіміліана прагнули прибрати до рук угорську землю і одружили Лайоша з внучкою Максіміліана Марією, нікчемність двадцятилітнього короля, котрий, попри свою природну хворобливість, був нестримним пияком і розпусником, — усе сприяло Сулейманові. Коли й ставало що на заваді, то це небо, яке обрушило на султанське військо справжній потоп, та земля, яка розверзла свої надра, мовби намагаючись проковтнути цю чужу й ворожу силу, що прийшла на береги великих слов’янських рік.