Це вже було понад усі сили. Сулейман гнівно випростався. З клекотом у горлі промовив:

— Я так поспішав до тебе, кинув усе. Тепер бачу: даремно. Видужуй, тоді поговоримо. Тобі потрібен спокій. Коли почуватимешся краще, поклич мене — я прийду.

— Покликати? — Вона засміялася болісно, зловтішно. — Покликати вас? Чому б мала вас кликати?

Він тихо вийшов, дивуючись своєму терпінню. Досі вважав, що знав Хуррем, як самого себе. Але жінка ніколи не може бути знана занадто. Чоловік усе життя шукає чогось у жінці, заглиблюється в неї, і ніколи це не набридає. Коли це жінка. А коли отака жовта тигриця? Може, вона справді тяжко недужа?

Сулейман прикликав кизляр-агу й спитав, чи оглядали султаншу Хасекі досвідчені лікарі. Той сказав, що султанша нікого не підпускає до себе. Звеліла не приходити навіть йому, кизляр-азі. Жоден з євнухів не сміє поткнутися в її покій. Тільки мала нянька й темношкіра служебка Нур.

— Ти відповідаєш мені за життя султанші, — спокійно сказав султан. — Маєш щодня, щогодини приносити мені вісті про її здоров’я.

— Вона не пускає мене в свій покій, — похмуро повторив кизляр-ага.

— Як же вона це робить?

— Сказала, що вб’є мене, коли я поткнуся.

— І ти злякався?

— А хто не злякається її величності?

— Гаразд. Іди й роби, як велено.

Ефіопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоченою в оцті з мускусом. Нур була зовсім молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка, в животі. Вона спала коло порога Роксоланиного покою, носила їй їсти, перевдягала, її маленькі дужі рученята робили все швидко, вміло і вправно.

— Я все чула, — тривожно шепотіла вона на вухо Роксолані. — Навіщо ви так із султаном? Хіба можна гримати на самого падишаха?

— А ти б не підслухувала.

— Воно само підслухувалося. Я кружляла біля дверей, щоб ніхто не підкрався, бо ці євнухи так і шастають, у кожній бганці запон по євнуху, а то й по два. Я не підпустила жодного, а сама все чула. Ви так на нього, так!.. А що, коли він розгнівається? — Вона замовкла й почервоніла, тобто потемніла лицем ще більше, це й було в неї почервонінням.

— Ну, що ти хотіла сказати? Кажи.

— Я подумала… Про це страшно й подумати. Коли падишах за цей час, поки ви… Візьме до себе якусь з одалісок, і та народить йому сина…

— І стане султаншею теж?

— Я не наважуюсь промовити таких слів, але що, коли…

— Ти думаєш, тут, у гаремі, хтось міг би мене замінити?

— Ваша величність, гарем повен одалісок! І кожна мріє про султана! Всі мріють про султана, бо що їм ще лишається!

— А ти? І ти мрієш?

— Чому б мала не мріяти? Хіба ви не милуєтесь моїми грудьми? І хіба не втримають ці груди чоловічої голови, яка ляже на них?

— То ти хочеш моєї смерті?

— Ваша величність! Що ж я без вас?

— Мовчи. Не ти, так інші. Гарем напханий негідниками й негідвицями. Всі тільки й ждуть моєї смерті. Тепер, коли я прогнала султана… Ти не носитимеш від сьогодні мені їжі.

— Ваша величність!

— Гадаєш, я хочу вмерти голодною смертю? Ні, я житиму! Житиму всім їм на зло! Ти готуватимеш мені їжу тут. Для мене й для маленького Баязида. Вони можуть отруїти Мехмеда, Селіма й Міхрімах, але Баязида я не дам, він найменший, він ще коло мене, його я не дам нікому… Він стане султаном і помститься за свою матір!

— Ваша величність…

— Ну, що ти хочеш сказати?

Нур не могла підвести на неї очей.

— Ваша величність. Я знаю, які страшні бувають отрути. Треба або вірити в свою долю, або…

— Або?

— Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть прислати отруєне м’ясо, рис і приправи.

— Ти різатимеш баранів і курей теж тут, перед моїми очима.

— Воші дадуть отруєні ножі.

— Я сама чиститиму й гостритиму ножі. Я все вмію.

— Вони пришлють отруєний посуд.

— Ти пектимеш м’ясо на вогні без посуду.

— Вони зможуть отруїти й вогонь, бо можна отруїти дрова й вугілля, усе на світі можна отруїти, ваша величність! Мала ефіопка гірко заплакала від безсилля і горя.

— Не плач, — втішила її Роксолана. — Мене ніхто не отруїть. Моє тіло відштовхне отруту. Хіба ти не бачиш: воно напнуте, як струна. А коли не тіло, то дух мій відкине все. Хай усі знають про це! Мій дух! Мій незламний, мій безсмертний дух!

Але тіло її лишалося недужим. Якісь хворощі точили й точили його, воно жовкло, втрачало силу, повітря у покої ставало тяжчим і тяжчим, не помагали ні бальзами, ні мускуси, ні пахощі. Султан звелів швидко споруджувати в апельсиновому гаю великий блакитний кйошк для султанші, але вона, довідавшись про це від Нур, кричала, що нікуди не піде з цього покою, де зазнала найбільшого вознесіння у своєму житті, найбільших принижень і горя.

Тим часом до Сулеймана прорвалася його сестра Хатіджа і здійняла крик, чому він лишив її мужа з військом, покинув його самого на розтерзання підступним яничарам, сам утікши до Стамбула.

— Вони зжеруть Ібрагіма! — ридала Хатіджа. — Ці ненаситні ваші яничари проковтнуть усе на світі і мого мужа, мого мужа… Сулейман хотів перевести все на жарт.