Книга перша

ВОЗНЕСІННЯ

МОРЕ

О біле каміння серце посіту…
П. Тичина

Назвали його Чорним, бо чорна доля, і чорні душі на ньому, і діла теж чорні. Кара Деніз — Чорне море.

На Чорному морі на білому камені Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє. Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає. Що на Чорному морю недобре ся починає. Що на небі усі звізди потьмарило, Половину місяця в хмари вступило, А із низу буйний вітер повіває, А по Чорному морю супротивна хвиля вставає…

Не вставала злоспротивна хвиля проти турецької кадриги[1], море було тихе, вітер починався щодня по заході сонця, дув цілу ніч з берега, але вода лиш злегка брижилася від нього, на ранок залягала мертвота на водах і в повітрі, лиш по обіді війне свіжий вітерець, повертає за сонцем, мовби женеться за ним, і вмирає надвечір разом із сонцем.

Кадрига скрадалася уздовж берега, не відважуючись пускатися на широкий простір цього переповненого водою великих слов’янських рік моря, непроглядного у глибинах, таємничо-неприступного, чорного, як шайтан. Кара Деніз…

Три вітрила — одне червоне, два зелені — ледь напиналися. Кадригу гнали вперед своїми веслами галерники. На двадцяти шести лавках по чотири гребці, голі до пояса, бритоголові, забиті в кайдани, прикуті до товстезного ланцюга, що лежав змійовим валом уздовж дна кадриги. Ні випростатися, ні змінити місце. Спали і їли позмінне на своїх лавицях, хвилі били в них, сонце пекло, вітер рвав тіло, піт заливав очі, уздовж помосту, прокладеного над галерниками, бігав з канчуком євнух-дотурнак — ключник, схожий на старого вола, євнух, наділений силою теж ледве не волячою, у високій чалмі, в розхристаному шовковому халаті,тряс жирними грудьми, кричав, аж пінився, підганяв гребців, а вони й самі за кожним помахом весел, мовби кидаючи в прокляту воду не лише весла, а й усю свою силу, видихали з себе дико, ненависно: «Г-гик! Р-рик! Г-гик! Р-рик!»

Хоча й би синєє море розіграло, Хоча й би турецький корабель розірвало…

На демені-кормі напнуто від сонця й негоди прихисток із смугасто-білого з синім єгипетського полотна. Старий Сінам-ага, страждаючи від хворощів, втомлено споглядає шістьох вродливих чорнооких молодих жінок, скованих докупи за шиї. Всіх їх заполонено, викрадено, у двох одібрано цицькових дитяток, усіх продано на невільничому торзі в Кафі, майже нагих кинуто на кадригу (хай свіжий вітер Кара Денізу золотить їхні молоді вабливі тіла), скуто залізом, щоб порятувати од відчаю і від нечестивих спроб заподіяти собі смерть у хвилях. Кадрига скрадається понад берегами, береться далі й далі на південь — до благословенних земель Анатолії, до Богазічі-Босфору, до священного Стамбула, де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких гаремах. Сказано в поета:

«Бери частіше нову жону, щоб для тебе завжди тривала весна. Старий календар не годиться для нового року». Спочивають втомлені метушнею і недосконалістю світу старі очі Сінам-аги на гнучких білих тілах бранок. І хоч негоже правовірному споглядати жіночу гріховну наготу, та хай втішаться бодай очі старого Сінам-аги подорожнім видовищем слов’янських рабинь, коли вже тіло немічне. Сказано-бо: «Аллах хоче полегшити вам; адже сотворений чоловік слабим».

Були чи й не були шість бранок для старого Сінам-аги, може, й узяв їх на кадригу хіба що для спочинку очей своїх. Віз же до Стамбула, на славетний Бедестан, де продаються найдорожчі раби під місяцем, молоде білотіле дівча з волоссям у золоті червонім, ніби у вогні тогосвітнім, п’ятнадцятилітнє, зухвале, невпокорене і — о всемогутність аллаха єдиного й милосердного — розсміяне та безжурне!

Дівча не скуте залізом, не прикуте ні до кадриги, ні до нещасних своїх подруг, не світить воно нагим тілом, а завинуте дбайливо в шовки, щоб тіло його не втратило ніжності, жилавий євнух-суданець, втаємничений у незбагненне мистецтво давнього Мисру[2], натирає дівча якимись пахощами, намащує, розчісує його золоті коси, а воно то пустотливо підставляється під те чужинське пещення, то випручується і летить до облавка кадриги, так ніби міриться втонути, і Сінам-ага, мінячись од люті, тупотить ногами, тонко верещить на євнуха, насилаючи на нього найстрашніші кари земні й небесні за недогляд, а дівча вистрибує-витанцьовує понад облавком, ще більше дратуючи старого агу, ще й приспівує про свій ніби намір утопитися:

Нехай щуки їдять руки,
А плотиці — біле лице,
Нехай нелюб не любує,
Біле лице не цілує.
Нехай пісок очі точить,
Нехай нелюб не волочить…

— Настасю, не ятри душу! — стогнуть бранки.

Тоді золотокосе дівча заводить тужливої, такої, що й Сінам-ага, навіть не розуміючи мови, схиляє голову на тонкій зморшкуватій шиї і задумується тяжко про свою спровиненість перед аллахом.

Ой повій, вітроньку, да з-під ночі,
Да розкуй мої да руки-ніженьки,
Ой повій, вітроньку, з-під темної ночі