Відчаєний король звелів, відновлюючи давній угорський звичай, возити по всіх селах і містах закривавлену шаблю як знак війни та небезпеки для вітчизни. Вдалося зібрати тільки двадцять дві тисячі війська, та й те було позбавлене досвідчених воєвод, бо хорватський бан Франконан тільки обіцяв, що прийде допомагати королеві, а семигородський воєвода Янош Запойяї, хоч і зголосився привести двадцять тисяч свого війська, вів ного надто повільно, так ніби очікував, щоб султан розбив короля.
Король був вимушений призначити головнокомандуючим архієпископа Пала Томорі, який щойно вийшов із францисканського монастиря, щоб стати архієпископом колотським. Папа римський Климент, який не міг випросити в Європі жодного воїна для допомоги угорському королеві, тільки й зумів, що послати своє благословення, і зрозпачений король був вимушений довіритися духівництву, бо дворянство покинуло його, а може, дворянство покинуло його тому, що він віддався духівництву. А що влада духівництва майже завжди виявлялася у зухвальстві, яке межує з нахабністю, то сталося і цього разу так, що двадцять дві тисячі ненавченого, сяк-так озброєного угорського війська мали стати проти ста тисяч султанських зарізяк, які йшли за здобиччю.
Томорі намовив короля вивести свої сили проти Сулеймана, зустріти його на березі Дунаю коло містечка Мохач і там з божою поміччю розбити невірних на славу християнської зброї. І король, і його головнокомандувач були однаковими невігласами у військовій справі, обидва, хоч і з неоднакових причин, знехтували заходами звичайної людської розсудливості, так ніби не розуміли, що на випадок їхнього розгрому буде понищено не тільки їхнє нещасне військо, а й усю Угорщину, на яку з тривогою дивилася Європа, що вважала Угорщину захисницею від Османів, ще не знаючи свого справжнього рятівника — Росії.
28 серпня Сулейман звелів оголосити у своїх військах, що завтра має бути битва. Дощ лив що страшніше, за стіною води від Мохача, що притулився на рукавці Дунаю, видно було тільки дзвіниці, а так: багнюка, болото, поламані дерева, загрузлі гармати, перевернуті шатра, конаючі тварини, запацьорені ісламські воїни в жалюгідних мокрих тюрбанах. Але відступу не було, треба було битися. —Так хоче аллах. Для султана поставлено червоне із золотою кулею нагорі шатро на піщаній косі — єдиній латочці землі, що могла вважатися сухою. Сулейман упав на коліна, бив чолом об землю, молився ревно й затято:
— Боже мій, могуття й снага в тобі! Боже мій, поміч і захист у тобі! Дай снагу, боже, народові Мухаммедовому!
Вночі гонець приніс листа від Роксолани. Впав від знесилення перед порогом султанського намету, але тільки тоді, як власноручно передав Сулейманові дорогоцінного листа. Султан звелів огорнути гонця золотим кафтаном, докласти в сухому наметі й не тривожити, поки не виспиться.
«Мій володарю, мій шаху, любий душею і серцем, життя моє, єдина надіє на цім і тім світі! Нехай Той, що вічно живий, віддалить Вашу чесну особу від усіх болів, а Ваше буття — від усіх хворощів, хай наблизить Вас до своїх безмежних милостей і віддасть під опіку свого найбільшого улюбленця Мухаммеда і під захист своїх угодників; хай поможе Вам, щоб із своєю щасливою зіркою і царським знаменом здобували завжди перемоги над нікчемними й злорадними невірними — амінь, найбільший Помічнику! Нині мене, Вашу рабиню, приємним ставленням володаря, котре викликає безмежну радість, і Вашим чесним листом, ароматним, як мускус, піднесли з пороху забуття, бо зволили в своїм царськім щасливім часі подбати, щоб лист дійшов до мене і ущасливив мене. А якої чистої щедрості його сторінки! Голова увінчана короною, а благословенні стопи — бісерними коштовностями й рубіновими барвами. Витіснив ваш лист криваві сльози з моїх заплаканих очей, сповниши їх світлом, а в тужливе серце влив радість. Нехай Вам, дню мого щастя, сповняться всі бажання й радощі душі, нехай сади Вашого благополуччя будуть переповнені прекрасними жасминовими квітами моєї любові, чарівної, як Ваше лице пресвітле, о мій володарю, мій султане, мій падишаху!»
Хто б ще міг знайти такі слова і в таку хвилину для цього похмурого чоловіка? Султан читав і перечитував листа від Хур-рем, шкодував, що завдав їй прикрості, написавши про Ібрагіма й пославши подарунки для Гульфем, карався в душі за всі несправедливості, яких допустився досі щодо Хасекі, може, заприсягався надалі ніколи не завдавати їй щонайменшого болю, ясна річ, за умови, що аллах не допустить його загибелі, дарує йому завтра перемогу, допоможе вціліти там, де ніхто не сподівається вціліти.
Як часто йдуть поряд любов і смерть, та тільки чомусь судилося так, що одні втішаються любов’ю, а інших очікує смерть, не знати за що, не знати й чому.
Король ждав султана перед Мохачем. Бугристе поле, по боках піски, лози. Чорні хмари повзли по самому полю, вивергаючи потоки води, заливаючи людей, коней, гармати. Церковні прелати полум’яними словами надихали воїнів на битву з невірними. Королівський канцлер Стефан Брдарич радив відступити. Сербські воєводи Радич Божич і Павло Бакич, які добре знали військовий поров турків, радили обставитися возами, але єпископи й угорські бани воліли битися тільки у відкритому полі, і нерозумний король послухав не досвідчених воїнів, а цих надутих крикунів і хвальків. Військо було поставлено в два ряди. В першому — піхота під захистом вісімдесяти (проти трьохсот турецьких!) гармат, у другому—надія короля, кіннота. Сам король із тисячею закутих у залізо вершників, оточений церковними прелатами й вельможами, об’їжджав і підбадьорював своє військо, тим часом як султан у своєму розкішному шатрі, сидячи на Золотому троні, вів останній перед битвою диван. На диван покликано не тільки воєвод, а й найстаріших воїнів з яничарів. Сиві, як вівці, з вусами до пояса, старі яничари стали перед султанським троном, не схиляючи голів, не схиляли їх навіть перед смертю самою, не гнучись у поклонах, бо вже задубіли від старощів так, що не зігнулися б навіть від пекельного вогню. Хусрев-бег звернувся до найстаршого з них, якого звали Абдулла Тозлу, себто Старий.