Зате Андрiй зовсiм сп’янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей спирт, м’яке тепло Катиних очей, затишок незнайомої квартири — все це заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою, заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до своїх думок. Спогади перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла навколо столу, нахилилася над Андрiєм i тихо поцiлувала його в лоб.

— Боже,— сказала вона,— ви ще зовсiм хлопчинЗараз я постелю вам постiль. Вам треба вiдпочити. Я зовсiм забула про те, що вам не можна ще перевтомлюватися. Теж менi лiкарка.

Вона постелила йому лiжко в батьковiй кiмнатi i коли повернулася назад, Андрiй ще сидiв з заплющеними очима, й хвилi спогадiв досi бiгли по його обличчю. Орден виблискував на його зеленiй гiмнастьорцi, як яскрава квiтка на зеленiй луцi. Дихав юнак майже нечутно, але його широкi груди то здiймалися, то спадали, i було видно, що йому важко й боляче зараз.

Катя ще раз нахилилася над його обличчям i ще раз поцiлувала його бiлий чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в неї з ока й упала на те мiсце, до якого перед тим доторкнулися її губи. Андрiй звiв на дiвчину очi.

— Ви плачете?

— Нi, то вам здалося.

— Може, й здалося. Менi згадалася домiвка. Моя мама. Тато. Ви знаєте, я ж ще зовсiм малий: менi сiмнадцять рокiв i три мiсяцi.

— Ну, а менi двадцять,— усмiхнулася Катя.— І, як старша, я наказую вам iти спати. Вам не слiд перевтомлюватися.

— А я ще хотiв поговорити з вами.

— Завтра поговоримо. У нас же ще цiлих два днi.

— Цiлих два днi,— повторив вiн i, намагаючись ступати твердо, пiшов до другої кiмнати.

Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну ковдру.

Андрiєвi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi, i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла.

— Катю,— тихенько покликав вiн.

— Що таке? — вiдгукнулася вона з своєї кiмнати.

— Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться.

— Хвилиночку. Я зараз принесу.

Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрiєвi кухоль.

— Пийте.

Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд її тiла розходилося тепло. І це тепло обгорнуло своїми м’якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи снаги звiльнитися од їхнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу.

— Що ви робите? — злякано прошепотiла Катя. — Не треба!

Та вiн уже не чув її голосу. Чому не треба? І чи знає хтось з них, що тепер треба, а що нi? Їх двоє, вони молодi,

Свiт починається i закiнчується з ними й для них ось тут, негайно! Вiн цiлував її, говорив якiсь ласкавi слова.

Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на неї, а поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i її серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима.

— А хiба в мене карi очi? — спитав вiн.

— Карi.

— Дивно. А я думав, сiрi. У моєї мами сiрi очi.

— Твоя мама красива?

— Дуже. Така, як ти. А ти — найкрасивiша в свiтi.

— Ти й скажеш.

— Не вiриш?

— Не вiрю.

— Тодi я тебе поцiлую.

— А я не дозволю.

— Ти не можеш заборонити. Ти добра.

— Нi, я сувора й сердита.

— Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди були такi холоднi пальцi.

— А тепер вони теплi?

— Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi в тебе були немов крижанi.

— Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися.

— А зараз ти хвилюєшся?

— Так. Бо я тебе люблю.

— Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе.

— Я теж. Менi подобається й те, що ти такий молодий, i те, що ти високий, i те, що ти з України. Я нiколи не гадала, що покохаю українця, а тепер менi здається, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь по-українськи. Я так люблю вашу мову. Вона м’яка, ласкава І нiжна, мов пiсня. Говори зi мною по-українськи…

І вiн довго розповiдав їй у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата, визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець, як скресає на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi качають у старi глинища кавуни з баштанiв.

Вони так i не заснули до самого ранку.

Через п’ять мiсяцiв пiсля тiєї ночi, в квiтнi сорок другого року, в службовому вагонi пасажирського поїзда Ташкент — Москва їхав молодий кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. Поїзд iшов уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло, чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi далекi краї. Бо той, хто проїхав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив її неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла перекраяти вузенька смужка фронту.