— Це батькова кiмната,— сказала вона.— Я все лишила так, як було при ньому.

— А хiба з батьком?.. — почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:

— Од нього вже два мiсяцi немає листiв.

— Два мiсяцi ще не страшно,— спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:

— Не треба про це.

— Книжок у вас багато,— з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.

— Батько був кандидат наук,— сумно сказала вона.— Викладав в унiверситетi.

— Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,— зiтхнув Андрiй. — Хотiв вивчити мови.

— Ще вчитиметесь,— заспокоїла його Катя.— Вiйна скоро скiнчиться.

— Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої.

— Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! — стрiпнула головою Катя. — Зараз будемо вечеряти. Згода?

— Солдата про це нiколи не питають,— засмiявся Андрiй.— У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.

— Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.

— А коли я захочу вам допомогти?

— Нещасний! Що ж ви вмiєте робити?

— Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ,— став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.

— А варити борщ ви вмiєте?

— Аякже! Кожен українець вмiє це робити.

— А що треба для борщу?

— Для борщу? Сало.

— Сало?

Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.

— Затовкується?

— Угу. Береться така дерев’яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi…

— Ну, вiрю, вiрю,— замахала на нього руками Катя.— Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi… як її?

— Салотовки,— пiдказав Андрiй.

— Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п’ять о аш. Знаєте, що це таке?

— У мене ж по хiмiї п’ятiрка була! Це два аш п’ять о аш — етиловий спирт.

— А в нас, лiкарiв,— це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.

— Траплялось,— червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: — Солдат всього скуштував.

Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м’ясними консервами, якi були в Андрiєвiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв, наклала на тарiлочку рожевого м’яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi.

— А от чим пити — я не знаю,— сказала вона.— В мене немає вiдповiдної посуди.

— Кухлем,— бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнiєвий кухлик.

— Це завелике для мене,— похитала головою Катя.— Краще, мабуть, знаєте що? Давайте використаємо для цього мензурку! У мене десь була двохсотграмова. Як ви на

це дивитесь?

— Менi однаково,— знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба, беззахисна жiнка.

Катя знайшла мензурку, сполоснула її пiд краном i, пiднявши посудину проти свiтла, налила в неї прозорої синюватої рiдини.

— Ста грамiв вам досить? — спитала вона.

— Гадаю, так,— недбало сказав Андрiй, приймаючи

3 її рук мензурку.

— Не забудьте одразу ж запити водою, — подала вона

йому кухоль.

Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити.

— За перемогу, звичайно.

— І за вас.

— Це так необхiдно?

— Надзвичайно.— Андрiй п’янiв од самого запаху спирту.— Коли я тепер думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Знаєте, коли на тебе йдуть танка, а та сидиш, ждеш їх i знаєш, що десь позад тебе матерi, сестри, коханi дiвчата… Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав…

— Ну, ви вже пийте,— нагадала йому Катя.— Не забувайте, що я теж хочу випити… За вас.

— За мене?

— Так, за вас.

— Ну, хай вам щастить! — сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум’я, яке палало в ротi. Полум’я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi закутки тiла.

— І як його безпартiйнi п’ють,— спробував пожартувати Андрiй, а в самого по щоках текли сльози.

Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей, усмiхнулася до Андрiя i сказала:

— Ну, за нашу перемогу над фашистами! І за те, щоб ми з вами ще зустрiлися.

Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах.