Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi на такi подробицi нiхто навiть не звертає уваги: люди кудись поспiшають, вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд час вiйни життя немовби зупиняється i його можна роздивлятися пильно й детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще вiдчутна в повсякденних подробицях.
Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi, як їздила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк випадок огороджують Саратов. І Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки не написав їй про те, як встановив одну з своїх гармат в спецiальному окопi й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його представили до урядової нагороди, а командир дивiзiї пообiцяв двотижневу вiдпустку в тил. їдь куди хочеш! І вiн вирiшив їхати в Саратов. Вони одружаться з Катею, вiн залишить їй грошовий атестат, як дружинi фронтовика {бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде несподiванкою для неї.
Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що їх достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього.
Андрiй злякався. Вiн може приїхати в Саратов i не застати там Катi. Пропаде вiдпустка, пропаде все. І вiн не витерпiв — послав їй маленький фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй приїзд.
Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батареї, в сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i Андрiй домовився з водiєм, що доїде на нiй до Ковельська, звiдки ходили поїзди.
Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залишає фронт. "Невже я її так люблю?" — подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке безглузде запитання.
Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн склепив повiки, надворi, бiля самої стiни хати, щось грякнуло, стiна зойкнула дерев’яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезної чорної воронки. За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли "юнкерси", а внизу все двигтiло од бомб. Далi, над переднiм краєм, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i кулеметiв.
Гiтлерiвцi пiшли в наступ, Андрiй швидко одягнувся, оддав старшинi, з яким мав їхати, всi свої документи, хотiв одгвинтити й орден, який вiн перед цим прикрiпив до гiмнастьорки, але потiм передумав. Не було часу. Вiй хотiв устигнути на свою батарею ще до того, як там з’являться ворожi танки.
"Сорокап’ятки" були розкиданi по всiй оборонi, яку займав полк. Але двi з них Андрiй поставив на висотi сто сорок, куди, вiн передбачав це, на випадок наступу обов’язково пiдуть фашистськi танки. Тепер вiн неодмiнно мав добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже немає в полку, що вiн уже десь мiг у цей час гойдатися на м’яких вагонних ресорах? Вiн ще тут — отже, повинен бiгти на переднiй край, до висоти сто сорок, на яку, мабуть, уже повзуть сiрi танки з чорними хрестами на бронi.
Андрiй ухопив чийсь автомат i побiг городами, шпортаючись у м’яких кущах картоплi, пробираючись крiзь щiльнi заростi мiцних, як дрiт, конопель. Десь ззаду, з боку кладовища, крiзь ревище лiтакiв, бомб, мiн i снарядiв, просоталися гавкiтливi звуки нiмецьких автоматiв — то, мабуть, нiмцi, скориставшись туманом, викинули там повiтряний десант. А на передовiй дедалi гучнiше й гучнiше
лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-пiд землi. Вiн виник десь у ярах, якi вiдокремлювали нашу оборону вiд нiмецької, i був спочатку несмiливий, якийсь уривчастий, нiби бринiння товстої басовитої струни, але поступово мiцнiшав, перетворювався на низьке суцiльне гудiння, що охоплювало i небо, i землю, i все довкола.
То йшли танки.
Андрiй надто добре знав те гудiння. Рiк тому воно увiрвалося в його життя, i вiдтодi вiн не мав спокою. Та й хiба тiльки вiнДесь там, за хисткою лiнiєю фронту, лежить величезна країна, там мiльйони жiнок, дiтей, там його Катя, i всi вони прислухаються до цього залiзного гудiння, i всi ждуть, що ось зараз вiн, Андрiй Коваленко, зупинить сталевi потвори, i настане тиша, i небо знову заголубiє над землею, i птахи заспiвають у небi, i листя зашумить пiд вiтром.
А вiн, бач, хотiв їхати у вiдпустку.
І Андрiй бiг, бiг на передову, до сто сорокової висоти, на якiй стояли його "сорокап’ятки", бiг, не зупиняючись, не переводячи вiддиху. Серце гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомитi бiльшало й бiльшало i загрожувало заповнити всю грудну клiтку, витiснивши звiдти навiть оту жменьку повiтря, що протискувалося в легенi крiзь пересохлi уста.
Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволодiло Коваленком. Вiн жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в нього звiдусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрiй був зiтканий з повiтря. І вiн не губився в морi цих звукiв, вiн розрiзняв їх з таким самим умiнням, як розрiзняє тисячi тонiв свого неймовiрно складного iнструмента старий органiст кафедрального собору. Ось з-помiж iнших звукiв велетенського органа вiйни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання — i Андрiй знає, то б’ють протитанковi рушницi лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома — вибрав вогневу бiля яру, догадався, що й звiдси може загрожувати небезпека. Он там, на висотцi, стрельнула раз i вдруге "сорокап’ятка" з його батареї, а її пiдтримали одразу двi "п’ятдесятисемимiлiметровки" з протитанкового дивiзiону капiтана Вишнякова. Отже, i туди йдуть танки. А ось далеко-далеко позаду, в тилу, за лiсом, важко бухнула гармата корпусної системи — i важезний снаряд забринiв у небi, щоб за кiлька хвилин ревнути десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи i небо, i землю, i ворожi душi. Так їхТак їм!