То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава.

Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала поки­нути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним коти­ковим комiром, i волосся в неї теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смуж­ка нiжної шиї.

Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку — i дiвчина обернулася.

— Даруйте,— сказав Коваленко.— Але менi здається, що я вас десь бачив.

— Нiде,— вiдповiла вона й засмiялася.— Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.

— Ну, як же це так? — знiяковiв Андрiй.

— Дуже просто. Я вас лiкувала.

— Ви Карцева?

— А ви Андрiй Коваленко?

— Ну, це всi знають.

— Мене теж усi знають.

— А чому ж я не знав?

— Так сталося. Можливо, це й краще.

— Ну, гаразд. Ви — Карцева. А як вас звати?

— Так i звiть — Карцева.

— А коли я не хочу?

— Не хочете — як хочете.

Вони перекидалися словами І поволi простували до ви­ходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi тре­ба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,

— Так ми й розлучаємося, не познайомившись,— з жалем сказав Андрiй.

— Ми ще побачимось,— пообiцяла йому дiвчина.

— Завтра я виписуюсь з госпiталю.

— Правда?

— На жаль, правда.

— Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завж­ди пiсля обiду, i я вас застану.

— Це правда?

— На жаль, правда,— засмiялася вона.

— Чому ж на жаль?

— Там побачимо! — махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,

Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй ^ємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:

— Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.

— Вже який є,— пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.

— Ну, не гнiвайтеся,— попросила Карцева,— їда І справдi якийсь… особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви…

Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схо­жої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть

цю вiн хотiв приховати.

— Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт,— сказав вiн.— Я вiйськова людина й мушу їхати за при­значенням.

— Куди саме? — поцiкавилася Карцева.

— Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.

— Дозвольте менi вас провести до вокзалу?

— Менi що? Проводьте!

— Не треба сердитися,— сказала вона.— Якщо ви бу­дете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть.

— А як? — жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.

— Катя. Вам подобається?

— Дуже.

— Так я й повiрила! — засмiялася вона.

— Чесне слово.

— А яке жiноче iм’я подобалося вам до цього?

— Ганна.

— Хто ж вона — ця Ганна?

— Моя мати.

— О, та ви серйозна людина?

— Дуже.

— Я боюся серйозних людей.

— А хiба я страшний?

— Нi. Навпаки.

— Тобто я зовсiм не страшний?

— Теж нi.

— А яснiше?

— Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як познайомилася.

— Ви ж сказали, що знаєте мене давно.

— Так. Власне, не вас, а ваше лiве око.

— Я вас теж пам’ятаю, як студентку-практикантку.

— І тiльки?

— Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як хтось хлипав у кутку перев’язочної.

— То не я.

— А хiба я кажу, що то ви?

— Ми говоримо дурницi,— сказала Катя.— І це тодi, коли ось зараз вам можуть сказати, що через три хвили­ни вiдходить ваш поїзд.

Вони обоє злякалися цього припущення i обоє водно­час замовкли. Так мовчки дiйшли й до вокзалу.

На вокзалi їх вразили людське сум’яття, колотнеча, га­мiр, штовханина. Всi зрушили з мiсця й їхали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани. Жiнки, дiти, ста­резнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i нервовi, соннi й сповненi енергiї,— все це гомонiло, галасувало, кричало, сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це хо­тiло потрапити на поїзд i їхати, їхати кудись свiт за очi, щоб утекти од вiйни. Андрiй мав приєднатися до цього людського юрмища i теж їхати за тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без нiякої черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на своїх клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише ця бабуся?

— Мене вiдсилають у тил,— сказав вiн Катi,— але з яким би я задоволенням поїхав на фронт!

Катя мовчала, її приголомшило те, що вiдбувалося на вокзалi. Вона не була тут ще жодного разу з того дня, як почалася вiйна, i тепер просто не йняла вiри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий i порожнiй вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носiї й рестораннi офiцiанти. Вона злякалася, що в цьому вирi передчасно втратить Андрiя i бiльше нiколи не побачить його i не дiзнається, куди вiн зник, куди поїхав. Майже пiдсвiдомо Катя вхопилася за Андрiєву руку й не випускала її увесь той час, поки вони розшукували вiйськового коменданта.