Комендант сказав Андрiєвi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант трохи пiдожде.
Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований.
— Теж менi,— бурмотiв вiн,— надiв червоний картуз i думає, що вiн велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!..
Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння людина, i готова була щомитi розплакатися.
— Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами,— сказала вона, i губи в неї задрижали.
— А що ж менi тут робити? — майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши уваги на стан дiвчини.— Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi?
— Чому ж обов’язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi…
— В готелi? Я? — ткнув себе пальцем у груди Андрiй.— Там iде вiйна, хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в готелi!
— Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" — сказала Катя i одвернулася.
— Ну, не сердьтесь,— схаменувся Андрiй.
— Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим…
— Даруйте менi, я погарячкував трохи.
— Добре менi трохи!
— Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi?
— Перш за все треба десь влаштуватися,— рiшуче заявила Катя.— Не будете ж ви справдi сидiти отут на вокзалi.
— Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.
— В агiтпунктi не сплять.
— Тут є ресторан.
— А що в ресторанi?
— Ну… звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.
— Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.
— Хiба ж я заперечую! — розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.
Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". І водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.
В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,
— Знаєте що,— рiшуче сказала вона.— Ходiмте до мене додому!
— До вас? — здивувався Андрiй.
— А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев’ять рокiв.
— Це ж якось незручно,— завагався Коваленко.
— Але ж вам нiкуди подiтися!
— Є вокзал.
— А на вокзалi агiтпункт…
— Ну хоча б,— кволо боронився Андрiй.
— Так от, нiяких агiтпунктiв! Ідiть за мною — i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища — тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.
— Коли так, то я здаюсь,— жартома пiдняв руки догори Андрiй,— Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?
— Ви просто наївний,— засмiялася Катя.— Якi тепер магазини?
— Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.
Андрiй попросив десять бляшанок.
— Що ви робите? — шепнула йому Катя.— Навiщо стiльки?
— А я їх нiколи ще не пробував,— сказав Андрiй.— Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.
— А коли не сподобаються?
— Солдату має все подобатися.
Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.
Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.