Не плач, мати, не журися!
Не дуже ’го порубано,
Не дуже ’го пострiляно:
Головонька на четверо,
А ножечки на гишечки.
Бiле тiло, як мак, мiло.
Да їдь понад лугом-Базалугом,
Та понад Днiпром-Славутою!
То як ушкала гудуть —
Ей, то ти сторонися,
А як лебедi ячать —
Ей, то ти озовися,
А як козаки iдуть Днiпром-Славутою —
Ой, то ти об’явися!
(з українських народних дум)
Худорлявий високий хлопець, у сiрому сукняному костюмi переправився через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно. Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.
Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки, там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село, батько, мати, друзi — попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.
Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi, але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах завжди спiвали солов’ї. Своїм тьохканням вони нiби змагалися з шумом пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних трав i квiтiв, капiтан любив стояти на своєму мiстку, слухати солов’їний спiв i думати про свою молодiсть.
Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце, i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i незримо стали поруч.
…Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли з’явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько Коваленкiв не стерпiв:
— Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi Днiпра, а ми ховаємося?
— Що ж ти з тими чортами зробиш? — спитав хтось з пастухiв. — Аби хоч стрелити було чим…
— Стрелити! — перекривав його Петько. — А ти так спробуй!
І вiн спробував.
Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд "буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв з довжезними пугами i навчав їх ляскати водночас, так щоб здавалося в одне. Сам же, щойно з’явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за пазухи дерев’яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного, i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах "гармату", почувши "кулемет" i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено вигукували:
— От би ще й пароплав затопити!
— Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!
— Ге, попливти! А хто рульовим?
— Хто? Та Петько ж!
— Змiг би, Петьку?
— Може, й змiг, чого там?
— А капiтаном?
— Може, й капiтаном…
Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрiє про капiтанство. У Петра сталася так, як мрiялось.
Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром.
Та от не встигли одспiвати цiї весни солов’ї, як почалася нова вiйна. Капiтан вiв свiй пароплав до Києва i не знав, чи повернеться назад, чи нi. І отой юнак, мабуть, теж їде до Києва i теж, напевне, не знає, чи вдасться йому коли-небудь повернутися додому, чи нi.
Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть, збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя.
— Ти не Коваленкiв? — несподiвано для самого себе спитав капiтан.
— Коваленкiв, — зупинився здивований юнак.
— Василя Коваленка?
— Нi, Дмитра.
— А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.
— Я бiля Днiпра вирiс.
— Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.
— Багато.
— А тепер їдеш?
— Їду.
— Їхати добре дiло.
Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий, хоч попервах можна було подумати iнакше.