— Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя.

— Знаєте що, товаришу професор, — роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. — ви мене не лякайте отими латинськими словами. І фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? І взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах?

Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками.

— Гаразд, — почувся в тишi голос професора. — Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю.

Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав.

Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарської пiхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi.

— Навiщо ти все це читаєш? — питали Андрiя товаришi по палатi.

— Як то навiщо? — дивувався вiн. — Треба ж усе знати.

— Ти що, вченим думаєш стати?

— А може й ученим, то що?

Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про свої родини, про дiтей, i це їх зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип’ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися своїми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: "Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!". Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п’ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: "На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу". Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних "масонiв".

Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя "необструганим", але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. І ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.

А вiн взяв i обдурив.

Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли "шпали" — одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.

Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: "Так" або "Нi", пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.

Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.

— Ви добре бачите лiвим оком? — запитала Андрiя жiнка.

Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:

— Майже нормально.

— Тодi, може, спробуємо таблицю? — звернулася жiнка до колег.

— А чого ж, — сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.

Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi:

— Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?

— Ша.

— Це?

— Ка.

— А оце?

— Ен.

— Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим.