Але нелегко відриваються від їхніх спин хмарно пильні бронзові очі, не хутко переходять на цифри рахунків.

— Ну от, ми, слава богу… чи то пак — на великий жаль, розійшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлію.

Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмішкуватий, повний загадкової приваби профіль!

— Ну, так як же ти тепер живеш, Сузі? Яке щастя, що ти

— О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонів і гріхів людина? Обідаю в ресторанах, бо мій кухар «пішов на траву», а нового й надії немає найти. Два льокаї обікрали мене, теж пішовши «на траву».

— Що ти кажеш?!

— Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берліні в «епоху» Сонячної машини? Вчора шофер одійшов і теж обікрав. Лишилися тільки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть і підуть «спочивати на траву». Не знаю, скільки ще буде тягтися ця приємна «епоха», але вона досить потішна.

Макс ізнову обережно (цілком цілком машинально!) бере під лікоть тугу теплу руку.

— Довго ще буде тягтися, Сузанно! І хай тягнеться, Сузі! Краще примирися з нею тепер і…

Він замовкає й мовчки потискує її руку.

— І що ж?

— І дозволь мені прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузі?

Сузанна (теж зовсім машинально!) визволяє свою руку й повертає до нього лице із знайомим-знайомим лукаво-іронічним, дражнячим усміхом іприбільшено-широких, немов ізляканих очей.

— Та не може бути?! Для чого?!

— Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хліба.

— Максе, та я ж не пролетар і не каліка! От як пролетаріат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тоді… тоді побачимо А поки що рано, Масі.

— Ну, добре А так просто можна до тебе прийти?

Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженіше-лукаво дивиться.

— Ради бога, Максеї А хто ж «навіки» розійшовся?

— Ха ха! Нічого взагалі, Сузі, вічного немає. А тепер тим паче. Можна, га?

Сузанна, не відповідаючи, іде вперед і чудно, ледве помітно посміхається очима. Посміхається на якісь свої думки, немов забувши про Макса.

— Можна, Сузі? ІІу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тільки по дружньому? Тепер ти можеш бути цілком спокійна…

Сузі ратом на мент зупиняється и пильно обкидає поглядом його лице— так, тепер він дійсно може прийти «тільки подружньому». його слову тепер можна, здається, повірити. З очей і з уст нахабно-глузливо, із мстивим тріумфом променяться поцілунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так!

Сузанна примружує очі тонким, як складені крильця чорного метелика, усміхом і одвертає голову.

— Правда ж. по дружньому?

— Цілком по-дружньому! Даю слово, Сузі, ти побачиш!

— Ну, добре. В такому разі приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п’ятій.

— Спасибі, Сузі. Ти побачиш, як…

— Побачимо, Масі, побачимо. І ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Іди швиденько назад, а то може бути тобі зовсім не дружня неприємність од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услід, що я боюсь за твій щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.

Макс хоче сказати багато на ці слова, але тільки сильно, міцно, аж пальці Сузїнні злипаються, тисне маленьку ручку.

— Добре! Хай завтра! Ех, Сузі!.. Ну, нічого! Завтра ти все зрозумієш.

Сузі мило хитає головою і, посміхаючись, іде у завулок — вона вже й сьогодні все розуміє.

А Макс бурно, на крилах улітає поміж пролетарськими тілами в Комітет. І маєш. графівна Труда вже збирається йти.

— Куди? Ще ж рано!

— Я попрохала заступити мене. Мені треба. До побачення.

І, навіть не подавши руки, страшенно поспішаючи, заклопотано виходить із-за перетики.

Макс, непорозуміло випнувши губи, стоїть і дивиться в підлогу.

А Труда, сховавшись за стіною тіл, слідкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою біляво-золотистою, схожою на перуку, головою.

* * *

Так, так, кінчаєгься літо — парк увесь у жовтих і червоних плямах, як у хоробі жовтянці. Сизо фіалкові кущі кричущим квачем урізались у групьи рівних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне.

Так, так, усе на світі кінчається!

Фрідріх Мертенс одходить до вікна і, заклавши за спину короткі товсті руки, іде далі. з кабінету до великої зали, із зали до бібліотеки, їдальні, проходить ряд великих і малих покоїв, скрізь потрошку зупиняється біля вікон і тупо, спідло ба дивиться в парк.

У палаці незвична, тоскна тиша, від якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабінеті коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та коліщатками й знову замруть, як од битий хвіст ящірки.

З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навіщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Німеччині на початку цієї хороби. Діагноз надалі можна поставити, заплющивши очі й не питаючи ні про що хорого.

Бідна стара Європа, стільки вона проковтнула тих воєн, революцій, стільки на свойому віку лигала крові, алкоголю й усякого безумства — і таки лишалася досі тверезою. І раптом ісп’яніла, сказилась од маленького скла!