У величезній, викладеній рожево-сіруватим мармуром залі гуде, гомонить, кишма кишить пролетаріат. Що за шкарубкі, погнуті, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративні зуби, злочинницькі очі, увігнуті потилиці, худі й синювато-бліді, як у трупів, обличчя! Звідки вони? Яка маса їх, цих страшних людей. І вони ж, значить, десь існували поруч із нею, Сузанною, на світі?

Який густий, непролазний гомін! Яка звіряча, хижа, заздрісна цікавість у тих, що ще стоять у черзі, і яка тваринна, цупка радість у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навіть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережністю, як мати свого першонародженого, вони сяють і рвуться вперед од нетерплячки.

І цей задушливий рух двох потоків піднятих, блискаючих потом, гніїлііми зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочу-чих, гупаючих тіл викликає млосну тоскність у грудях.

Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, проди раючись крізь спини й лікті юрби, Сузанна підходить ближче до віконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадійна річ крізь цю гущу тіл серед цієї величезної кількості віконець найти саме те віконце, де «часом буває» Макс, або пан Німанд, як він тепер грайливо називається.

А з якою попередливістю ці панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов їм у публічних домах А ці страшні баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши свої міщанські чесноти, як любенько, вдячно, угідливо сміються до «сіячок нової ери».

Сузанна, тісно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч має переходити через брудну вулицю, продирається ще ближче й раптом бачить в одному віконечку нахилену біляво-золоту гривасту і олову. Щось у завороті, в обрисі цієї голови молоточком стукає по серцю Сузанну. Вона пролізає крізь чергу, розірвавши її на мент, і підходить до грат перетики.

Так, це — він. Стоїть, спершись одною рукою на спинку стільця панни й нахиливши до неї голову. А панна — це та сама титулована проститутка, в якої від Макса була дитина. Значить, відомості досить вірні.

Сузанна покушує губу й не зводить очей із парочки. Вони обоє сяють тим самим мокрим, пітним блиском юрби. Панна, очевидно, старається гратися в «дитинку»: щасливо, довірливо, широко диви-іься в очі, серйозно розпитує й викликає в нього бурний радісний сміх. йому до лиця золоте волосся, тільки зразу ж видно, що фарбоване — ця циганська жовта смуглявість тону хорошої старої слонової кості ніколи в блондинів не буває, і його волосся просто як перука видається. Але очі, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвер тим, реготливим.

Сузанна раптом почуває, як млосна тоскність стає нестерпно тяжкою Але вона, не зводячи очей із жовто-золотистої гриви, із стогоном, як на рану, натягує милу посмішку й уперто чекає. Раптом Макс, не піднімаючи голови, підводить блискучі, сяйні очі, неуважно блукає ними по кишучій масі тіл та облич і натикається ними на насмішкуваті вогкі великі очі. Він швидко випросювусться й уражено дивиться на таку одмігну, випещено гарну серед сірої маси тіл фігуру. Вона злегка хитає йому головою и іронічно здило посміхаєгься.

Макс щось швидко говорить панні, яка здивовано озирається на Сузанну, і рішуче, бурно виходить із за перетики.

— Сузі!! Яким чином?! Тут?!

А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплій рукавичці, и верхня губа так знайомо, так м’ясисте розгортає свої дві зрослі половинки. Кретини повертають на них свої гнилі зуби и фосфоричні очі.

— А чого ж би мені тут не бути? Весь Берлін тут, а мені не можна?

— О, мені більшої радості ти не можеш дати. Ти хочеш скла! Правда?

Сузанна весело сміється, так знаиомо випинаючи округлість шиї й віясто ширячи на Макса вогкі очі.

— Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж іще, Масі, не каліка? Ні?

Вона притишує голос і лукаво зазирає йому в очі. Та, ти-гулована кокотка, подивляється досить пильним і недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо.

— Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь світ? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам’ятаєш промову в тебе «куцого лева»?.. А сьогоднішню статтю його читала?

— Масі, любий, я прийшла сюди не для дебатів. Я собі скромна, стара трупоїдка, і покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподіваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га?

Макс зітхає й стріпує чубом.

— Ну, добре. Хіба не однаково тепер? Як же ти живеш?

Сузанна морщить ніс і злегка нахиляється до Макса.

— Вибач, Масі, .але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетаріату. Тут таке повітря… Чи не міг би ти мене трошки провести? Коли, розуміється, не зай нятий вселюдським обов’язком або.. хтось не буде за це в претензії на тебе. Або ще гірше коли пролетаріат не поб’є тебе камінням за те, що йдеш із трупоїдкою.

Макс мовчки й сильно бере Сузанну під лікоть і посуває до виходу. Дорога прочищується легко — в петельці значок Сонячної машини й члена Каесему.