Мертенс іде до маленької кімнати й випиває склянку за склянкою міцної американської горілки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, і Мертенс, витираючи потоки іпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, іде до своєї пишної помертвілої спальні.

* * *

Пів на п’яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дівчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пів на п’яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмішкувато хижої трупоїдки.

Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на співучо п’яній від щастя землі? Вогкі, сміхотливі, «фе, які неприємні» очі трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, діло смугляво-бронзовій дамі чорно-срібного лицаря до «фе, яких неприємних» очей трупоїдки?

А хоч би й так? А хоч би й «страшна» була та вогка сміхотливість? А хоч би «страшна» була затуманена диханням смутку прозорість? Та що з того? І хай. Він із співом щастя розчинить двері душі всім «страшним» сміхотливостям, прозоростям, смуткам і танцям. Ну, що ж, він може, коли вона хоче, розігнати смуток бронзових очей от тут, у цій залі, на очах оцих усіх «алчущих і жаждущих». Але він піде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмішкуватість. Тепер він розжене. О, хай собі сміється, глузує, проклинає. А він розкине загати душі, розмахне обійми й змиє, заллє, затопить усі глуми й прокльони.

Ух, Сузанно, набирай більше повітря в груди — захлинешся!

А вірна дама чорно-срібного лицаря по-дитячому старанно й по-жіночому хитро рахує цифри, їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п’ятій годині. В неї важна громадська робота.

І так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзові очі чорно сині крила брів, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невміло неуважну заклопотану голівку в обидві лапи, підвести, сипнути в ясні твої уникливі очі п’яного щастя — і хай вони запрозоріють, засміються тим блиском, що був то ді, колись давно давно. Чи вже весь дощенту віддала чорно-срібному лицареві?

А на вулицях у темних тісних колодязях — і прозорість, і блиск, і п’яність, і страшенний безмежний простір. Простір і п’яність у напівпорожніх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливі і непорозуміло-сяючі, п’яно-розгорнені посмішки, безладна, безцільна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилуплені курчата — аж похитуються від народженості. А то нетерпляча поспішність, прожогливість, одстрілювання на всі боки здивованим захватом. І аласливі сп’янілі юрби з чорними коробками на спинах, із гітарами, мандолінами, флейтами, бубнами. Стіни вулиць, по-втикувані головами, кивають, біліють посмішками «Слава! Слава!» А кому слава? Розуміється, не старенькому Шопенгауерові, а щастю, а п’яності, а любові, що радісно панує на святочних, безладних, очманілих вулицях.

Трамвай сунеться помалу, п’яно, безладно. Набитий тілами, сміхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хліба, блиском, простором, він задихається від своєї повільності. Він би з охотою підстрибнув, змахнув би крилами й полетів за кам’яні канали. А замість того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу місить сміх—аж труситься вся, аж підскакує.

— Що там таке! Що там? Та не тісніться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустіть трамвай! Чуєте? Гей!

Куди там! Усі очі влипли в один пункт і на трамвай і не кліпнуть, проміняться, трусяться сміхом.

Макс через реготливі голови шукає того пункту.

Ага! Магазин одягів Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених істот, недосяжний для середніх смертних. Перед дверима півколо тіл. У півколі дві постаті: одна скромно одягнена в усе темне, із скромним кремовим мереживом на білій безкровній шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнівно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу.

Друга постать — величезна, добродушна, одягнена розкіш-но. ніжно-фіалковий шовковий півсмокінг, пінисто-золотисте жабо, в руці чудесний, наймодерніший, з інкрустаціями ціпочок. Пишність і розкіш вищих, вибраних істот. Але диво: голова, шия, руки волохаті, незграбні, з грубою, анітрошки не випещеною шкірою, з чудесними робітничими пальцями.

Псевдовипещена фіалкова постать добродушно посміхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як від електричних дотиків, струшується від цих апеляцій бурхливим сміхом. Макс насторожує вуха.

— Це грабіж! Це розбій серед білого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же!

Величезна, пишно вбрана постать широко посміхається до юрби — їй ця ідея до вподоби.

— Оце не погана штука! Та так таки геть чисто все? До со рочки? Сміх, як горохом по барабану, дріботить по натовпу.

— Все, що ви вкрали! Все!