Схід іще пручається, борикається, випікає вогнем, топить у крові, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровіша — може хоч пручатися. Розуміється, їй не до Європи, не до ря туаання других — себе б урятувати.

Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемові треба говорити з Ін тернаціональним Центром Сонячної машини. Інтернаціональний Центр іще не розвіяв страшного мікроба по всій планеті, його велика робота ще не скінчена — отже, апарат ще сяк так для нього працюють.

Так, так, усе на світі кінчається. Скінчиться й їхня робота. А тоді який кінець почнеться?

Цілими днями важко ходить Фрідріх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осінь парк. В апаратних кімнатах тьмяно й тоскно, як заплакані, поблискують запорохнявілим металом машини, покинуті людьми. Нема на воротях і круг палацу грізної охоронної гвардії. Та й нехай! Кому він тепер страшний чи потрібний? Хто його тепер убиватиме?

Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишніх палацових підлиз і підлабузників, коли довідалась, що надії на поміч од Союзу Східних Держав не справдилися. А ті, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, більше не товпляться біля дперей його приймальні.

Вінтер, той Вінтер, що колись від самого погляду пана президента міг скрутитись у петлю й зв’язатись у вузлик, цей Вінтер тепер жаліє ного, Фрідріха Мертенса! Він не кидає ного, як усі ті міністри, гофманстри, урядовці, ні, він вірно й віддано несе далі свою службу, але йому сумно, ніяково й жалко. І в нього немає вже того собачого побожного тремтіння перед своїм владикою. Бо нема владики Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики.

Що ж є влада наимогутнішої людини? Хіба він не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умінням? Чого ж тепер до його особи таке відношення?

Заходить часом і граф Елленберг. Він тепер уже сідає всім тілом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Він так само дивується з геніальності пана президента, як і раніш. Навіть більше, бо, здається, щиріше. Як геніально пан президент усе прозрів наперед таки першого того вечора, як довідався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: і економічний розклад, і ослаблення державного апарата, і конденсація темної стихії круг цього шумовиння, і замирання всього життя. До дрібниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматній задачі, в один мент вирахувано всі ходи, всю залізну логіку комбінацій.

Одначе, хоча граф Елленберг і дивується з геніальності пана президента, але сидить у фотелі зм’якнувши, недбало, сумно спершить ліктем на поруччя. І цього досить Фрідріхові Мертенсові.

— Що ж буде далі, пане президенте? Чим це все може скінчитися?

Пан президент із задумливим усміхом постукує, як молоточком, по поруччю твердим нігтем зігнутого пальця.

— Чого можна сподіватися, пане президенте? От Комітет Сонячної машини виробляє план нового господарства й праву-вання. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло і не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тоді він усуспільнює всі фабрики й підприємства й заводить нові норми праці, поділу й т. д. Але це ще проект, який має розглядатися на конгресі всіх Комітетів світу. Він прийме один план на всю планету. А коли…

Мертенс несподівано вибухає гиркаючим веселим сміхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовкає.

— Пане Елленбергу! Засмійтеся в лице всім Каесемам і їхньому конгресові, коли вони вам будуть говорити ці дитячі ьазочки. Чуєте?

— Але ж, пане президенте…

— Ще раз, пане Елленбергу: я — ніякий пан президент, як і ви — ніякий граф і міністр. Просто собі Мертенс і Елленберг. Нема! Годі. А на Каесеми та їхні планетарні плани новою господарства її урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! Є у вас добра кожушина, теплі ковдри, тепла одежа? Є?

Граф Елленберг здивовано мовчить.

— Годуєтесь ви вже сонячним хлібом? Га? Що?

Граф Адольф червоніє.

— Ні, я   ні. Дружина й діти… годуються. Але хлопчик був хорий і…

— Ну, ну, нічого! Карали, що й ви. Дурниці. Всі будемо. Хлопчики, діди, всі. Це — неминуче. А кожухи треба мати. Треба.

— Через що, пане… президенте?

— Кажу, треба. Згадаєте. А Штіфель уже їсть сонячний хліб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з’являється до мене. Та й чого, справді? Союз Східних Держав мусить себе рятувати.

Знову ходить по покоях спорожнілого палацу пан президент Фрідріх Мертенс, витирає піт з сідластого чола й перебирає опецькуватими пальцями за спиною.

Що особливо страшне в усій цій блискавичній катастрофі — це знищення дії, руху, діяльності. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це — порох, дим. А втрата активності. Вся Німеччина, вся Європа ще рухається за інерцією, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси від джерела енергії.

Дурні, жалюгідні фантазери із своїми планами! Вони обтяли рушійний ремінь і гадають, що той галас і гуркіт, який іде від порожніх «вільних» махових коліс, є дійсний рух. Вони вбили найцінніше в людства — активність. Сонячна машина вбила мікроб інтересу. Але де нема мікробів інтересу, боротьби, там нема ніякого життя, і всякі плани є тільки інерція теоретичних функцій мозків.