Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянім апараті, з якого випомпувано повітря.

Але невже не могло все піти інакше? Що ж усі економічні, соціологічні, філософічні теорії й науки? Де ж ділися прокляті й підлі «закони» поступовості, закономірності, логіки, обов’язковості? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять років у своїх мріях і додовбався до Сонячної машини. Міг же він і не додовбатись? Тоді, значить, усі «закони» функціонували б далі? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай!) йому поталанило натрапити на вдатну комбінацію своїх мрій. І факт той, що всі закони логіки, конечності, доцільності стали діяти з фатальною, сліпою силою на користь цієї випадкової идатної комбінації, факт той, що все відбулось і відбувається далі з такою самою логікою й неминучістю, як і годі, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всі за кони ваги, тяжіння, зціплення, роз’єднання — всі вони функціонують собі далі й сприяють руйнівничому, страшному, не одхнльпому рухові розсадженої скелі.

Мертенс сідає в фотель і заплющує очі.

Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нічого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всі попередні сприятливі умови похилість юри, силу вибухового матеріалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штіфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всі попередні, створені віками й законами минулого сприятливі умови для Сонячної машини.

Мертенс розплющує очі.

Значить, це був не випадок, а неминучість? Результат таємних, захованих од аналізу, тисячами напрямів попереплітаних сил, які збіглись на цій точці з конечністю руху планет і дали оце паршиве згубне скло, а за ним усі конечні, неминучі, страшні його наслідки?

І знову Мертенс ходить по пишних помертвілих покоях і довгенько стоїть біля вікон, дивлячись на змерзле небо. Якісь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, ідуть із парку до палацу. То — челядь, що годується Сонячною машиною. Його колишні охоронці, що дивились на нього з мурашками по тілу. Тепер вони навіть не глянуть на вікна. Вони ще варять і подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планів господарства. Хе!

А коли надходить вечір, Мертенс лежить на канапі в далекій маленькій простій якійсь кімнаті, яку він тільки тепер знайшов, і дивиться в тємно-сіру запавутинену присмерком стелю. І тоді настає найгірше. Тоді в порожнечі, в пустці починає моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елізою Пожежею, не за сотнями жіночих тіл, що перейшли крізь його обійми, як проходять люди крізь ворота, а якраз за тою одною жіночою істотою, від якої на все життя лишилося таємне, незітерте ніякими обіймами, тепле тепло. Не за обіймами Марти Пожежі, не за танцем чотирнадцятилітньої крові виє туга, а за тим дивним, гріючим, ніжно-сумним, невимовне рідним єством жінки. Нехай усе гине, руйнується, летить у безодню історії, нехай лускає його слава, як дитячий міхур, нехай шашіль Сонячної машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та істота, від якої незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину таємне, дужче за всю мертвість темперагури скляного безповітряного апарату тепло!

Мертенсові згадується покійниця жінка, покійний дворічний син.

Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати її? Померла, може, давно? Так, померла, а як і живе десь, то однаково померла. Нема. І часом іде Фрідріх Мертенс до телефона й пробує гелефо-нувати до принцеси Елізи. Він знає, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз’ятреної рани пониження, а проте пробує. Пониження сидіти и чекати, поки увільниться крапелька енергії й дасть пропуск його токові. Пониження дожидати відгуку й класти слухавку, не діставши ніякої або діставши все ту саму відповідь:

— Принцеса в лабораторії! Її не можна турбувати.

Спочатку Мертенс казав своє ім’я: Фрідріх Мертенс просить. але, коли байдужий голос одповідав, що однаково, хай просить, хто хоче, — наказано не турбувати, Фрідріх Мертенс більше вже не каже свого імені.

Чого принцеса сидить у лабораторії того фатального божевільного, що заразив своєю хоро-бою весь світ? Що вона там робить, що не можна турбувати ні для кого, навіть для… хе! для її умовного нареченого?

Так, умови не виконано. Трону не буде. І нареченості немає. Нічого нема. Є тільки скеля, що логічао неминуче летить із гори, трощачи все на свойому шляху. На скелі весело й гордо сидять і «діють» комахи, розробляючи «планетарні» плани руху скелі.

А Марти Пожежі нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нікому не відомим десь у малюсінькому куточку сп’янілої планети. Забитись у крихітну щілинку, пригорнувшись до її недовідомого тепла всією душею — і хан летить скеля туди, куди намітили їй невблаганні, залізні закони.

Але Марти немає, а є виюча із задертою до порожнього неба мордою туга.