ПАНАС. (З цiкавiстю.) I невже ви серйозно вiрите в можливiсть цього… нового життя?
СОФIЯ. При чому тут вiра? Я хочу, я бажаю цього всiма силами моєї душi. Хiба цього не досить? Хiба не досить, що весь народ, всi, хто працює, хто покривджений, хто упослiджений, всi хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всi особистi нашi непорозумiння. Я говорю з вами не як… я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такi речi. Я не знаю нiяких партiй, програм, я не большевичка, не меньшевичка, нiхто, я просто служу як людина, яка хоче… буть чесною i хоче добра як собi, так i своїм близьким. Ви розумiєте Мене? Ну, так я вас питаю всiм серцем своїм: чому ви не з тими, що б’ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всiєї людськости? Чому?
ПАНАС (3 мукою беручи її за руку.) Знаєте що, Софiє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нiчого не хочу. Я вже не соцiялiст. Я… Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це.
СОФIЯ. Але чому ж. Чому. Ради Бога?
На вулицi пiд вiкнами внизу вибухають вистрiли. Кулi поцiляють в вiкно, шибки з брязкотом падають додолу.
СОФIЯ. (Iнстiнктивно кидається до Панаса.)
ПАНАС. (Тягне її до землi й сам лягає.) Лягайте! Лягайте!
Вистрiли не перестають.
ПАНАС. (Швидко повзе до електричного гудзика й гасить свiтло.) Вони стрiляють на свiтло. Лежiть.
Стихає. Чути на улицi топотiння багатьох нiг, крики, глухiщi вистрiли.
ПАНАС. (Прислухається.) Хтось одмикає дверi…
З сiнешних дверей хутко входить.
АРСЕН. (З рушницею в руцi. Голова обв’язана бiлим, на бiлому виступила кров. Вiн похитується i важко дихає. Помiтивши Панаса, скрикує). Хто це? (Наставля рушницю.)
ПАНАС. Це я. Арсене. Це я. (Свiтить свiтло.) Що з вами? Ви раненi?!
АРСЕН. Це нiчого. Дурниця… Тато прислав сказать…
СОФIЯ. (Пiдбiгаючи, трiвожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Iди сядь, ляж… Панасе, дайте води, швидче!
АРСЕН. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нiчого нема. Не треба, так собi, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз… знов iти. Я тiльки сказать… (Не хоче сiдать.)
Входить ХРИСТЯ. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений.
АРСЕН. (Нетерпляче.) Ай, дайте менi спокiй. Тато прохав сказать, що ми всi живi й здоровi. От i все. Щоб ви не турбувались. I… я б… води випив.
СОФIЯ. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен).
АРСЕН. (Сiдає). Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась цiла юрба большевикiв.
ХРИСТЯ. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стрiляє? Нашi?
АРСЕН. I вони, i нашi. У їх нема гарматчикiв-наводчикiв. Вони платять по тридцять карбованцiв у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.
ХРИСТЯ. Масу грошей?
СОФIЯ. На, голубчику, пий.
АРСЕН. (Жадно п’є). Дякую.
СОФIЯ. Може, ще?
АРСЕН. Нi, дякую. Треба йти.
СОФIЯ. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає.
АРСЕН. Я не знаю. Вони, здається, мають пiддержку. Ми одступаємо з цього району.
ХРИСТЯ. Одступаєте? Чого?
АРСЕН. Ну, я не знаю. Вони стрiляють з усiх вiкон, з дахiв, з льохiв. Зайняли пошту, телеграф, банк.
СОФIЯ. Он — як! (Погляди на Панаса).
ПАНАС. (Стоїть, спершись спиною до варстату, нiби байдуже слухає).
ХРИСТЯ. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же вiйсько, гарнiзон.
АРСЕН. Ну да, гарнiзон. Курiнь запорожцiв об’явив нейтралiтет. Полк кошового Сiрка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бiк большевикiв.
ПАНАС. (Кашляє, змiняє позу.)
ХРИСТЯ. Полк Сагайдашного?! Отой самий, що так урочисто присягався на…
АРСЕН. Отой самий. Та ще як, сволочi, зрадили. Ми вибили большевикiв з жiночої гiмназiї. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдашного полку. Ми, значить, рахували на те, що з’єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. I сагайдашники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже пiдходимо до казарм. Большевики втiкають. Ой, як утiкали! Не дай Бог. Там їх полягло! Ну, нiчого. Сагайдашники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розумiється, i на думцi нiчого не мали. Входимо в двiр. А двiр там такий пiвкруглий. Тiльки ввiйшли, тут як пальнуть вони з усiх вiкон на нас. Ми…
ХРИСТЯ. Хто?! Сагайдашники?!
АРСЕН. Атож. Ну, а коли сагайдашники зрадили, то розумiється, ми мусили одступать. Як би не сагайдашники, ми б їх рознесли! Це ж банди хулiганiв. Убили наших там масу. Там i мене оце…
ПАНАС. (Раптом зривається з мiсця i з вибухом лютi грозить кулаком у вiкно.) О, проклятi поганцi! Оттак завжди, завжди, на протязi всiєї нашої проклятої нещасної iсторiї. Свої вбивають, свої паршивцi! (До Арсена, рiшуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все.