— Нет, в самом деле? — радісно спитав панок. — Можно?

— А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот… — Він зупинився і пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за «господіна», як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли нарешті «господін» знайшов золоті п’ять рублів і з увічливою всмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючись, взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його і сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому недовго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.

— Вот что, Юхим, — заговорив він зараз же з нотками ніяковості в голосі. — Я хотел тебя спросить, а… что ато за дивчина у вас на кухне, что за кухарку… как ее?..

— Килина?

— Да, да, Килина… Что она… а… как насчет там… з… ну, с хлопцами как она там?.. Гуляет?.. А?..

— Хто його зна… — нахилив голову Юхим. — Не скажу вам про це нічого… Знаєте, моє діло стариківське, а то собі молодь… Кажись, чесна дівчина, а проте…

— Ну, а так… з… ходит к ней кто-нибудь?..

— Господь її зна… — здвигнув плечима Юхим, — може, й ходить, може, й ні… А, видно, спонравилась пану?

— Да! — скрикнув офіцер. — Девочка… первьій сорт… Я много бьі дал, чтобьі как-нибудь… Нельзя ли там, Юхим, как-нибудь… так… — він ніяково й підлабузнювато захихикав… — немножко, значит, ко мне ее? А?.. Я бьі тебе уж на целое ведро дал бьі… А, Юхим? Постарається?

— Хм… хто його зна… — неохоче промовив дід. — Знаєте, це діло таке, що якось з ним і підступатися не той… неловко… Та й не звесно, чи піде ще вона… Дівка строга…

— Ну, пустяки!.. Хе!.. Тьі там как-нибудь… так, знаешь… З!.. Такой, как тьі, не сумеет?.. Хе-хе! Скажи ей, что ничего не пожалею, с собой возьму… Понимаешь? А вот й задаточек тебе… — і офіцер, вийнявши гаманця, почав колупатись в йому.

Юхим живо подивився, але зараз же й одвернувся.

— Вот… не знаю сколько, но все равно… — протягуючи гроші, сказав Олександр. — Вьійдет дело, еще столько же… Тут, кажется, рублей пять…

Юхим ще раз глянув на гроші і знов одвернувся. Потім раптом протягнув руку і, беручи гроші, промовив:

— Тільки ось що, паничу: не піде — вина не моя… Добре?..

— Ну, конечно! конечно!.. — згодився той. — Я й не буду винить тебя… Что ж… Я только тебя прошу, чтобьі тн е й сказал, — вот й все… Ну, конечно, й с своей сторони посоветовал… Ведь все равно ей одна дорога… Так уж лучше пусть хоть город увидит… Скажи ей, что устрою ее, как бариню, будет себе жить, ни о чем не думая… Чего ж ей еще?..

Дід усміхнувся.

— Жить? — хитнув він головою. — Яке вже там життя? Знаю я вже… Правда, спершу то й живе, а там? Ех! А Килина шукає не того… Дівка волі шукає… щоб справді жити…

— А разве я ее навеки беру к себе? — засміявся панич. — Будет иметь воли сколько угодно…

— Hi! — зітхнув Юхим. — Не тої волі.

— З! Ерунда! — перепинив його офіцер, — Тьі ей просто скажи все подробно, вот й все, — й никакой там воли не нужно… Скажите, нежности какие… Ха-ха-ха!..

— Добре! — хитнув головою Юхим і хотів іти, але офіцер спинив його:

— Так тьі зто, Юхим, сейчас постарайся, й если того… так валяй сейчас ко мне с ней, я уж буду ждать… Понимаешь? Прямо сюда… Она пусть обождет, а тьі ко мне…

— Добре, добре!..

І Юхим тихо поплентався до кухні. І де далі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері — ставили миски на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки, напружено-задумливо на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї:

— Вийди на часинку надвір, маю щось казати… Килина трохи здивовано подивилсь на його, але мовчки, непомітно хитнула головою на знак згоди. Дід поволі запалив люльку, походив ще по хаті й раптом, щось згадавши, прудко поліз у кишеню, вийняв гроші й голосно попрохав Гриця збігати по горілку. Всі аж застигли здивовані. Але Юхим, не даючи ніякої відповіді на всі розпитування, весело жартував і обіцяв цю ніч затопити горілкою всю кухню. І справді, у голосі його чулась якась злісна, запекла рішучість. Певно, що Гриць недовго вагався — накинув свиту, схопив шапку і в один мент вилетів із хати, тільки вітер пішов за ним. Останні, після невеличкої суперечки з Савкою, що хотів починати зараз же вечерю, постановили чекати на Гриця, а дід Юхим навіть пораяв, щоб Килина, як головна представниця інтересів кухні, зараз же пішла до економки й яким-небудь способом добула сала, яке можна було б дрібно покришити і добре засмажити на сковороді. До сеї поради всі, не виключаючи й зраділого Савки, пристали одноголосне, тільки сама Килина знайшла, що се незручно, бо сьогодня не було ні свята ніякого, ні надзвичайного випадку з життя. Але коли Юхим непомітно моргнув їй одним оком, вона взяла своє слово назад і навіть, накинувши на голову свою велику, темну хустку, зараз же згодилась іти до економки. І справді, подивившись пильно на діда, вона щільно закуталась і повагом вийшла з хати. Але Юхим щось раптом згадав і, схопивши шапку, побіг за нею. Вона вже чекала на його. Дід довго не думав. Поважно і з тою ж злісною рішучістю він переказав їй бажання офіцера і, сам не додаючи від себе ні слова, замовк.