— Ну, так… Ах, оставь тьі ато… — протягнув він з мукою руки до неї, але вона одступила ще на ступінь і ще холодніше, ще суворіше провадила далі:

— Казали, що дасте кватирю і… все… Так?

Він трохи розумніше й здивовано подивився на неї.

— Так?

— Н-ну… та-ак… Зто все?

— Ні… Підождіть.

Лице її дедалі ставало холоднішим, якимсь напружено-рішучим. Губи складались якось терпко, твердо, лице знову стало бліде, аж жовте, але це надало їй ніби ще більшої краси.

— Ви говорите «так»?.. Так от же що!.. — Вона на хвилину зупинилась, мов не маючи сили далі говорити, але вмить почервоніла знову вся і, рішуче, уперто зупинивши на йому погляд, заговорила: — Так слухайте… Ви кажете, що любите мене… Я цьому не вірю… І сама вас не люблю… А ви хочете мене за полюбовницю взяти… Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю… — вона на мент зупинилась, — дасте мені в руки 300 карб. … Чуєте? І тоді… я вас слухатимусь… От все. Хочете, то…

Видно було, що їй було безмірно тяжко; вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама стала знов мертво-блідою. Зупинившись, вона подивилась йому в лице, яке стало теж спокійніше і дуже здивоване, і, не знаючи, що далі говорити, з мукою почала ще дужче давити пальці.

— Хм… Так вот тьі какая!.. — насмішкувато промовив нарешті офіцер, цікаво дивлячись на неї. — Я й не знал… Думал, в самом деле… невинная… А ти бьівалая, значит… Кто ж ато тебя так научил? А?.. Молодчина!.. Хм… — Він витягнув одну ногу, захитав нею і, любуючись її мукою, погладив вуса… — Недурно придумала… Откровенно… Ну, й не стьідно ж тебе? А? А стьід-то свой…

Килина вмить здригнулась вся, спалахнула на все лице полум’ям, блиснула в його очима і, як вихор, повернувшись, кинулась до дверей, зшпурнула з ніг свої пантофлі і дрижачими руками хутко, нервово почала взувати чоботи. Офіцер спершу широко, злякано розплющив очі, потім схаменувся, кинувся до неї й, умовляючи, прохаючи вибачення, хотів знов обняти її, але вона так повела всім тілом, так позирнула на його, що він аж одступив від неї трохи.

— Випустіть мене! — хрипнула вона, узувши чоботи й випрямляючись.

— Да что с тобой? Килина! Да плюнь!.. Я согласен, я на все согласен… Я ведь… Завтра же…

— Пустіть, я вам кажу, а то буду кричать!! — прошепотіла вона з таким вогнем ненависті, що він тільки з острахом і дивуванням подивився на неї, потім поспішно визирнув у двері, чи нема кого в сінях, і мовчки пішов уперед. Килина, закутавшись по самі очі в хустку, пішла за ним. Одчиняючи вже двері, що вели надвір, він ще раз несміло спробував обняти її, щось шепочучи на вухо, але вона дуже одіпхнула його, шарпнула двері і вискочила на ґанок. Мало не перестрибнувши через всі східці, вона хутко пішла вгору, не озираючись і щільніше кутаючись в хустку. Ввійшовши в кухню, вона зараз же звернулась до діда і голосно промовила:

— Нема, діду, сала й не буде! Будемо й так! Всі вже сиділи за вечерею і, мов по команді, повернули до неї голови. На столі стояли миски з кандьором, лежав порізаний хліб і блищали дві великі пляшки горілки.

— Та-ак? — протягнув дід, здержуючи на півдороги ложку. — Ну, й слава богу! — хитнув він з якоюсь полегкістю в голосі. — Хай йому біс, з їхнім салом! Сідай краще вечеряти… Наші вже тут думали, що ти на село вже пішла…

Але «наші», видко, не тільки се одно думали, а кожний, певно, гадав про себе різне. Але Килина, не одмовляючи нічого ні на розпитування, ні на хитрі підступи й догадки, підійшла до жердки, нервово скинула з себе хустку і якось чудно посміхнулась. Потім, озирнувшись по хаті, помітила Андрія, що не сидів разом зо всіма, а з похмурим виглядом ходив по хаті, нахмурилась і, кивнувши йому головою, одійшла до дверей.

— Ну? — тихо, але з напруженим чеканням кинула вона, як тільки він підійшов до неї. Біля столу зачувся з їх сміх і вигадки.

— Говорив… — заговорив Андрій живо й повеселішавши зразу. — Батько схиляються…

— Схиляються?

—Їїй-богу… Тільки, кажуть, чого це така нетерплячка взяла мене… Ну, й той… і кажуть: підожди до осені… Як жнива покажуть… Ну, а жнива…

— Ха-ха-ха! — не слухаючи його далі, голосно зареготалась вона і, аж хитаючись всім своїм дужим, струнким станом, одійшла від його.

— Та підожди, послухай! — скрикнув напівображено, напівзлякано Андрій, але вона тільки ще голосніше вибухнула нервовим сміхом і, махнувши рукою, підійшла до столу.

— Чуєте, діду! — крикнула вона, сміючись. — Кажуть люди, що брехня правдою хоче бути! Ха-ха-ха! Налийте мені, діду, чарку… змерзла… треба хоч погрітись… Всі холодні такі… От тільки Гриць теплий!.. Правда, Грицю? — сідаючи боком до Гриця й обнімаючи його за груди, зазирнула вона йому в лице. Гриць спершу здивувався, потім поклав ложку, втерся й засміявся. Видко було, що йому стало й ніяково, і приємно. Тим часом Юхим мовчки взяв чарку, налив її і також мовчки подав її Килині, яка сиділа спиною до столу й не бачила того. Замість неї чарку взяв Гриць і, одхилившись трохи, підніс Килині.