— От таке?! — протягнула здивовано Килина. — А чорта пухлого він не схотів би? Га?.. Ха-ха-ха! Диви який!.. От так знімусь зараз та й побіжу…

Але між сміхом у неї чулось якесь стурбовання, хвилювання, якесь вагання, якесь безсилля.

— Бач, Килино, — тихо, сумно почав дід, — я тобі так скажу: все одно, чи тепер, чи в четвер, а не минеш ти цього… Не така ти, щоб з’їхати на Софійку… Дуже багато сили в тебе… Тільки ти не думай, що я за панича стараюсь, — раптом хутко додав він. — Вєрно, він дав мені на чай, щоб я тебе підговорював… Та хоч би він мені й утроє більше дав, так воно б мені не завадило піддурити його… Коли ж правда правдою зостанеться… Чи візьме ще тебе Андрій, се ще баба надвоє ворожила… не такий у його батько… Він за копійку сина в скарб оддає, а тут наймичку за невістку візьме… Шкода, дівко… От і вийде те, що мусить вийти. Бо й ти з одної глини зліплена, що й усі!.. Мабуть, вже й тепер до офіцера серце мре? Га?..

— Пхі! — роблено-зневажливо повела плечима Килина, але дід тільки всміхнувся.

— Ой, не «пхі»… — сказав він сумно. — Видно, дівко, видно… Що вже тут?.. Так чи варто ж лобом стінку бити? Пропадати, так хоч пожити зате… Ех!

Дід з якимсь одчаєм махнув рукою, і в рухові тому, в голосі його тихому й хрипкому чулась та безнадійність, яка штовхає й на великі злочинства, і на дрібну бездіяльність, і мляву покірливість, — чулась безсила злість, придушений біль.

Килина мовчки слухала, не виказуючи ні рухом, ні голосом, що вона думає про Юхимові слова. Виразу ж обличчя не можна було роздивитись. Але Юхим якось і не дуже добивався відповіді, наче заздалегідь знав її. Він тільки говорив. Гунявий голос його дзвенів то злісно, то насмішкувато, то сумно і малював їй картини за картинами. В тих картинах, правда, спокою не було, не було у них тихого, щасливого затишку, твердої самовпевненості, — в них кипіло життя, вільне, дике, шалене життя.

— Одним словом, дівко… — закінчив рішуче дід, — я тобі ось що скажу: требуй з його, що можеш… коли вже на те йде… Требуй наперед грошей: 200—300—500— скільки в голову прийде. Требуй кватирю, одіж… вина, меду… чорта, біса… Всього… й живи!.. Живи, поки можеш жити… Він все зробить… бо аж горить… Та й плюнь на все! Ех! І я плюну! Загуляю — і чорт його бери все на світі. Гулять — так гулять, як каже наша Софійка. Ну, й гуляй!.. Один раз живеш, так хоч раз же й гуляй!

— Ні! — вмить тріпнула уперто головою Килина і круто повернулась до хати. — Краще з голоду пропадати по своїй волі та чесно, ніж от так жити… Так йому й скажіть, — кинула вона гордо й прудко пішла в сіни.

— От туди к бісу! — здивовано протягнув Юхим, певно, не сподівавшись такої відповіді, і помалу й собі пішов у хату.

— Погано, погано! — зараз же добродушно звернувся він до Килини, яку вже розпитували, чого вона вернулась без сала. — Не годиться так робити, дівко. То не хоче йти, то знов хоче, то вп’ять не хоче… Як та попівна… А сало б се згодилось… Ій-богу! Так до чарки… шматочок… Вєрноє слово!.. Гляди, щоб не жалкувала… Може, пішла б? Га? — знов кинув він до неї.

— Діду! — з ненавистю позирнула на його Килина. — Не будьте тим, що в болоті сидить! Сказала вам раз… Заробить хочете?.. Чужим соромом хочете…

Вона нервово одвернулась і почала для чогось знімати покришки з казанів, з яких зараз же піднявся вгору стовп пари. Дід мовчки подивився на неї, приголомшений її словами, потім раптом махнув рукою, одвернувся і сів на лаву.

— Не хоче! — хитнув він з ніяковою усмішкою на неї головою, звертаючись до дівчат, що були здивовані трохи і, видно, нічого зо всього не розуміли. — Не хоче… Х-хе… Заробить… От тобі… Так… Е-е!.. Все одно! Сьогодня все потопимо — і добре, і погане… не буде вже діда Юхима!.. Годі!.. Соромом… заробить… Ех!..

Килина роздратовано, нетерпляче-злісно стукала мисками, горщиками, кочергами, штовхнула навіть разів зо два Маринку, яка подивлялась на неї злякано-здивованими очима. А Юхим, одповідаючи усім на дивування, що Килину ніби щось укусило, також ніби загубив рівновагу: то весело, нервово жартував і сміявся, то зразу замислювався й мовчки, задумливо, похмуро пихкав люлькою.

Раптом Килина кинула ложку на лежанку, витерла руки і, підійшовши до полу, мовчки стала напинати на себе кинуту хустку. Дід пильно-понуро почав дивитись на неї.

— Ходімте! — вмить, повернувшись до його, криво й ніяково всміхнулась вона. — Я хочу сала! Тільки з вами підемо до економки… Сама не смію.

І, не дивлячись на здивованих і трохи навіть стурбованих товаришів, вона рішуче пішла з хати. Дід Юхим з тим же понурим і навіть суворим виглядом пішов за нею, навіть не звертаючи уваги на те, що таким своїм поводженням вони дають привід робити різні догадки. Біля стіни чорніла висока, дужа постать Килини.

— Ведіть! — прошепотіла вона здавлено… Юхим почухався.

— Бачиш, Килино, — понуро й сумно заговорив він. — Ти краще не ходи… Ій-богу… Коли ти мені сказала те слово… «Соромом заробить»… Мені спершу дуже боляче було, а потім… я роздумався… Ти прости мене..: