Трохим мовчки подивився на неї, потім оглянувся позад себе, сів на призьбу і, озирнувшись навкруги, промовив:

— Підійди ближче.

— Чого? — опасливо прошепотіла Маринка, не підходячи, а навпаки, подаючись трохи назад.

— Та не бійсь, іди…

Маринка повагалась трохи, потім несміливо підступила до його й зупинилась біля самих його колін Він мовчки тихо обняв її, притягнув ближче до себе й посадив на коліна. І замовкли. Очевидячки, обом було ніяково, і гарно, і солодко-сумно. У стайні було чути іноді злісне іржання коней, що бились між собою, далеко в селі гуртом гавкали собаки, та подихав свіжий, морозний вітрець.

— За що ж ти не любиш панів? — нарешті тихо промовив Трохим, щільніше притуляючи її до себе.

В голосі йому не було звичайної насмішки, не було черствого, злісного тону, а щось тепле, м’яке. Маринці захотілось плакати.

— Б’ються… — прошепотіла вона дрижачим голосом.

— Дуже б’ються?

— Дуже… Помовчали.

— Бач, Маринко, — знов почав Трохим, — ця миндаль, що ти взяла, вона не дорога. За неї не можна хати купити. Погана миндаль…

— Як?! — повернувшись і дивлячись йому близько в лице, мало не торкаючись носом до носа, прошепотіла вона злякано. — А буфетчик казав…

— Буфетчик дурень…

— Та за царську миндаль не можна купити хати? — уперто й якось недовірливо перепитала Маринка. І чулось, що вона не вірить, чулось, що вона бачить обман, і чулись також нотки злості, одчаю, суворого, упертого завзяття. Вона навіть заворушилась і хотіла злізти з колін, але Трохим ще дужче обняв і не пустив її.

— Хоч би й царська… все одно, — навчаючи, заговорив він знов. — Як не дорога, то вже нічого не зробиш. А бачиш, ми зробимо краще таке. Ти чула, що Андрій хоче везти дядька Панаса у волость?..

— Чула, — прошепотіла Маринка.

— О… А як повезуть, то дядько Панас помруть по дорозі, бо холодно, а вони слабі. А ми з дідом хочемо, щоб Панас видужав тут. Так от ми підкинемо цю миндаль Андрієві: у його знайдуть, і він не поїде, бо… бо його заберуть у тюрму.

— У тюрму?..

— Атож. А тобі хіба жаль його?

— Жаль…

— Хм…

Трохим помовчав трохи.

— Дурна ти ще, — сказав він нарешті, і в голосі в його знов почулася злість і насмішка. — «Жаль»… Мало, видно, ще били тебе. Не вибили ще жалю. Хм. «Жаль»… А вони тебе дуже жаліють?.. Га?.. Ех!.. Жаліти їх? У-у-у!! — зашипів він раптом з невимовною, скаженою, дикою ненавистю. — Не жалій їх!.. Чуєш, Маринко? Не жалій ніколи!.. Нікого не жалій з їх, бо ніхто тебе не жаліє. Виростеш, сама це скажеш. Гризи їх, проклятих, одгризайсь, кусайсь. А не жалій! На миндаль плюнь, кажу, бо в тюрму тільки за неї попадеш. Хай вони, ті, що б’ють тебе, ідуть у тюрму. А будеш жаліти, то вони тебе так заштовхають, що й чоловіком не будеш. Он і тепер вже й малої дитини боїшся.

— Я не боюся вже нікого. Я й тюрми не боюсь! — завзято прошепотіла Маринка.

— Не боїшся… — напівсумно, напівзадоволено, але знов м’яко сказав він і ніяково, несміло якось підніс руку до щоки її і ніжно, обережно погладив її. Маринка мовчки щільно притулилась йому до грудей і застигла. У небі високо-високо виразно жовтіли золотими кружками зорі; блищала вода під смугами світла, що вибивалось із вікон кухні; одноманітно, ледве чутно гавкали собаки на селі. Десь біля стайні зачулась чиясь хода, неголосна мова, потім жіночий придушений сміх — і знов затихло. Трохим швидко зсадив Маринку на землю і, подивившись до стайні, сказав суворо:

— Так чуєш же, Маринко? Завтра ані оком не моргни, коли знайдуть у Андрія. А то я… Гляди!

— Значить… ми тут і зостанемось? — глухо, здавлено спитала Маринка.

— Не знаю! — бовкнув він холодно, жорстко і мовчки пішов угору до току. Маринка тихо попленталась в хату.

VI

Дід Юхим стояв біля порога, заклавши одну руку за спину, а другою погладжуючи бороду, і балакав з «панком». Олександр напівлежав у кріслі, заклавши ногу на ногу, і, пускаючи дим через вуса, пильно слідкував за їх розмовою.

— А звесно… а звесно… — охоче згоджувався Юхим на докази вчителя, який виясняв, що користі з «миндалі» не може бути ніякої, що красти не годиться, що за крадіж можна й тюрми достукатись. — Вєрно, вєрно… — зітхнув він нарешті. — І сібє нікоторой пользи, і другому одна шкода… А всьо по недоразумєнію свойому. Не розкинеть умом своїм, що й до чого і… і дєлаєть непри-ятності. І поправить уже трудно… Примєром сказать, з єтим случаєм. Оно-то, я ж говорю, догадка єсть, що хтось украв, а хто, де, як…то вже і незвесно… Положим, можна б знайти, када б…

Дід зам’явся, погладив бороду і глянув на панка.

— Так в чем же дело? — підбадьорюючи й з надією скрикнув панок.

— Так бачите… дєло в тім, — дід знов зам’явся, почухався в бороді, потім, мов наважившись, рішуче одняв руку від бороди і сказав: — Знаєте, я вам так скажу:

у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під’їхати до його… Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою, — як до стіни всьорамно. А розсердь тільки, так все тобі й викладе, як по писаному… Да… А другой… буває, хвастаться любить… Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть… О… І з таким добре діло мати… А ко торий водочку любить… У всякого своя натура… З чоловіком треба вміти поводиться… А ще як єсть пособниця-во дочка… о, тоді бери його прямо руками… От, примєром, і тут… Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз, другой водочки, так можна б і миндаль знайти.