— Де десять! — скрикнув Гриць. — У Глиняне десять? Та тут й п’ятнадцять мало!
— Ну, чи десять, чи боліє… ето всьо рамно!
— Хм… «усьо рамно»… — знов зам’явся Гриць, чухаючись уже на самій потилиці. — Якби самому, так воно нічого, а з слабим чоловіком… А як Панас помруть по дорозі, що я тоді?
— Ну, от! — усміхнувся добродушно Халабуда, — Чого ж йому помірать? Без сомнєнія ще й нас переживьот… Немножко заслабєл… челаєк, то вєрно. Так ето ж у його часто буваєть… Послабєєть та й видужаєть окончатєльно сібє на здоров’я… Да… А помірать… зачим? Чудачок, їй-богу…
— Так хай Панас тут собі видужають, а по здоров’ю й підуть собі, якщо не схочете держать… — хутко проговорив Гриць і з надією подивився на прикажчика. Але той тільки м’яко-нетерпляче повів головою і, як маленькому хлопчикові, став йому виясняти, що економія зовсім не больниця і що «окончатєльно» ніколи для хорих не будувалась. А через це він мусить неодмінно завтра везти Панаса, та й годі.
— Я не знаю, їй-богу… — підняв якось брови й, скривившись, почухався Гриць. — Хай хтось другий повезе…
— Ну, хто ж другий? — м’яко спитав Халабуда і повів по всіх очима.
Петрик, що прудко бігав очима по хаті, вмить повернувся до Саньки і заклопотано почав їй щось говорити.
— Ну, пущай Трохим повезьоть…
Петрик перестав говорити і подивився на Трохима.
— Трохим не повезе! — твердо й злісно сказав той. — Ще не був душогубцем і не хочу бути!
Халабуда якось пильно подивився на його, але нічого особливого не почув, одвернувся, почистив двома пальцями кінчик носа й хотів далі говорити, але в цей мент Кіндрат прокашлявся і, трохи почервонівши, з запинками проговорив:
— Ви от самі… той… кажете, що у дядька Панаса буває це часто… нехай вони полежать, видужають… А то ж хіба можна… у негоду, по мокрому везти слабого?.. Вони ж не в кого заслабли, як тут… По фельшара послати б… Атож… Це ж смерть може бути… Як той… коли…
Він заплутався, почервонів ще більше і, замовкнувши, ніяково-соромливо всміхнувся до всіх.
— Годують вівсяками та помиями та ще хочуть, щоб не заслаб, — почулось раптом від Савки. — Та ще й виганяють на смерть… От не повезем, та й усе! От ніхто хай не везе!
Він навіть устав і завзято озирнув усіх.
— Ну, ти, Савко, помалкуй собі там! — махнув на його рукою Халабуда.
— А то що? — зневажливо подивився на його Савка. — Рошитаєте? Ой-ой-ой! Злякався… Ох, боже ж мій!.. Яке горе… То й рощитуйте! Наче тільки й світу, що ваша економія!
— Хм! От неблагодарность! — хитнув на його головою Халабуда. — Уже забув, как просілся со сльозами на глазах, щоб прийняли його. А тепер… смотри какой!.. Как будто я насамдєлі хочу щось такоє здєлать з Панасом… Даєш без сомнєнія коней, воза, одвезуть, как слєд, спокойно, благородно… Ще не хорошо! Не благодарно! Не благода-арно! Приймаєш їх окончатєльно как людей, даєш їм поміщеніє, пропитаніє, усьо как слєд, а вони тібє… От, примєром, Трохим… Я не посмот-рєл, що його прогнали од Кованьковського… Без сомнєнія прийнял… Челаєк просить, как отказать. А виходить окончатєльно, що он… неблагодарний…
— А як ви прийняли Трохима? — перебив його той. — Напівдешевше, ніж у Кованьківського… Та за це вам у ноги падать? На душогубство йти? Хо! Дуже вже жирно буде! Сам не повезу і повезти не дам. Чуєте? Хай спробує хтось повезти!
Він усміхнувся спокійно, але в голосі дзвеніла така тверда, непохитна рішучість, таке зле, повне зненависті чуття, що Халабуда знов пильно-пильно подивився на його і знов нічого не одмовив, а, одвернувшись, ще тихіше, ще лагідніше заговорив собі далі:
— І послаблєнія усякі їм робиш, і… вольготи… У село хоче йти — іди. Погулять?.. Погуляй сібє… А окончатєльно виходить усьо то напрасно. Приходить, скажемо, какойсь отець… Просить: «Бога ради, прийміть сина до економії… Зима такая важкая тепер…» От, примєром, отець Андріїв… І не бєдний, хазяїн… а прийнял… А от кинься тепер до Андрія, так і он без сомнєнія за всєми скаже «не повезу».
— Ну, цей не скаже! — усміхнувся Трохим. — То ваш! Хазяйські сини благодарні… То ми вже, голод —рабці…
Андрій, що напружено, вперто дивився під лежанку, при цій мові підвів раптово голову, почервонів і, блиснувши очима до Трохима, повернувся до Халабуди й одривчасто, рішуче-палко промовив:
— Я повезу завтра!.. Дасте коней… Я повезу!
— Повезеш?! — не всміхаючись і впившись у його своїми чорненькими, пронизуватими очима, спитав Трохим.
— І повезу! — підняв голову догори Андрій. — Думаєш, тебе злякався? Голодрабця? Ану, спробуй тільки зачепити!
— Добре! — хитнув головою Трохим. — Вези! Халабуда хотів вмішатись, але в цей мент на полу заворушився Панас. Прохрипівши щось тихо, він одітхнув і голосніше промовив:
— Не чіпай, Трохиме… Хай… везуть… Що там! Все одно… Там що… слід мені, — звернувся він до Халабуди, — пощитайте… Все одно… Чи тут, чи там…
Бліде, затягнуте всередину лице його з рідким звислим волоссям і цапиною рудою борідкою було якесь байдуже, мляве й виявляло одну тільки безсилість і муку від хороби. Він збирався ще щось сказати, але захрипів, захитався під глухим кашлем і, махнувши рукою, сперся на свиту.