Тарас похмуро, пильно подивився на його й помалу, чудно вимовив:

— Кисельському мужики гроші привезли. Аренду прохали зменьшити, не згодився.

— Та-а-к? — протяг, одразу заспокоївшись, Мирон і в свою чергу уважно й навіть з цікавостю подивився на Тараса.

— Це до-обре… Чому ж ви одразу цього не сказали? Знаменито. Ну, так як?

— Що "як"?

— Що думаєте?

— З приводу чого?

Тарас був стурбовано, але щиро здивований.

— Слухайте, Тарасе, ви прийшли до мене дурника строїть чи, справді, не розумієте? Гроші ці… Скільки є?

— Дві тисячі.

— Нічого собі… Ну, так як? Ну, ясно й просто питаю вас: гроші ці ви лишаєте Кисельському чи однімете, як у злодія, і дасте вашій родині? Майте на увазі, що Оля ледве тримається й як не сьогодня то завтра піде до Салдєева. Я не міг побачити її учора та сьогодня, але… — (він поліз у кишеню й витяг гаманця) — от вам пьятнадцять карбованців, візьміть їх і моментально, зараз же несіть до себе додому. Це, скажіть, поки що, а більше потім буде… Правда?

— Не знаю… — тихо сказав Тарас, машинально беручи гроші.

Мирон мовчки, допитливо подивився на його.

— Та ви, чоловіче добрий, чого ж власно, прибігли до мене? Поділитись приємною новиною, що Кисельські грошики отримали? "Не знаю". А хто ж знає, позвольте вас запитати? Я, може?

Тарас дурновато посміхнувся. Мирон слідкував за ним.

— Ну, я вас серйозно питаю: з якої такої причини ви зьявилися до мене? Чому так поспішали? Ви ж ще й досі оддихаїись не можете. Ну?

— Не знаю! — буркнув, похмурившись Тарас, і почав підводитись.

— Та сидіть! — крикнув Мирон. — Коли мужики були? Давно?

— Півгодини… годину…

— Хм! Нікуди Кисельський не виходив?

— Ні…

— Ну, то от що, Тарасе: катайте додому, себ-то до Кисельських, і слідкуйте за старим. Розумієте? Ввечері ж, рівно о восьмій годині біжіть сюди. Тут на вас чекатимуть… Ні, краще так: приходьте сюди, я вам тут скажу, де ви зустрінетесь з помішниками. Вони матимуть все, що треба. Вам треба буде тільки повести їх. Розумієте? Помішникам, прийдеться, певно, половину дати…

Тарас все ширше та ширше дивився на Мирона.

— Ви це про що? — нарешті розгублено перервав його.

— Я? Про вас. Сьогодня в ночі ви повинні взяти у Кисельського гроші. І неодмінно сьогодня, бо він довго їх у себе не триматиме.. Ви розумно зробили, що поспішили. Але діло треба зробити цеї ж ночі. Риск дуже малий. Не беріть тільки усього, таких панів це тільки дратує, лишіть і йому половину. Пьятьсот помішникам, пьятьсот собі. Чого дивитесь так?

— Я цього не можу… — тихо сказав Тарас, блідо-жовтий увесь.

— Через що? — різко, строго спитав Мирон.

Тарас мовчав.

— Через що, я вас питаю? Боїтесь?

Тарас зневажлило й нетерпляче повів плечем та головою.

— Ну, так через що ж? Неморально? Подло? Так?

Тарас потер лоба.

— Не знаю… — з трудом вимовив він.

— Але ви повинні це знати! Чуєте? Одповідайте: через що? Та швидче, коли робить, то часу на хитання гаяти нема чого. Ну? Згода чи ні?

— Н… ні… — видушив з себе Тарас.

Мирон якийсь мент пильно розглядав його.

— Е, кваша ви! Лічитись вам треба. Значить, ви не продумали до кінця про злодія?

— Чому ви говорите зо мною таким тоном? — похмуро спитав Тарас.

— Яким?

— Таким владним.

— Це моє діло. Я вас питаю: продумали і чи ні? Проте, зайве питання. Лікуватись вам треба спочатку. Ну, добре… Плюньте.

Мирон обірвав і заходив по хаті. Потім зупинився біля столу й довго дивився в вікно. В жовто-зелених очах його пробігали насмішкувато-веселі іскорки.

— Ну, покиньмо це! — раптом повернувся він до Тараса. — Чуєте, Тарасе? Лишіть. Не можете й не треба. Придумаємо щось инше. Ідіть додому, лягайте й лежіть. Це — найкраще в вашому становищу. Тільки гроші Олі занесіть.

Тарас підняв голову й каламутними очима подивився на Мирона.

— Пагано мені… — зтиха, неначе прохаючи вибачення, сказав він. — Коли б не це, я б продумав… Бачите: от, скажемо, собаки… Вони також відчувають каяття, наприклад… Значить, є совість? Правда?

Мирон невдоволено скривився.

— Залиште, кажу! Ідіть додому.

— Ні, почекайте… Так же неможна. Це ж не є рішення питання. А коли собаки… це нехай так, значить, і у їх моральність є? Але, знову таки, яке мені діло до того, що у собаки моральність? Правда? Я сам по собі. Важно те, що у мене нема. У мене. У мене ж … є. Стійте! Це, значить, так: Кисельські мені помагали… дуже помагали… Так, помагали… Потім я йду і вночи кажу: давай гроші. Ти вкрав у мужиків, ти — злодій, о, я знаю, — постійний, сістематичний, законний, найшкодливіщий. злодій… Е, це я добре знаю. Так… Але… ти, значить, мені давай. А потім? Знову жити у них? Їсти з ними? Неначе нічого не трапилось? Та хіба це можливо?

Мирон з цікавостю слідкував за ним.

— Гадаєте, що неможливо?

— Ну, а як же?! Як же це можливо?!

— Ну, то й нема чого про це більше балакати. Плюньте, ідіть додому й ні за що не робіть. Боже вас борони, раптом схопитись та зробить. Самі себе потім загризете. Не треба. Ідіть додому, придумаємо щось инше. Неможна.