— Ну, Тарасе, вам треба, лягти! — рішучо взяла його під руку Дара й почала підіймати. — Вставайте. Годі. Треба заспокоїтись, нема чого тут варнякать.
— "Варнякать"… — повторив Тарас, дивлячись на Дару з болючо-ніжною посмішкою.
— От ці ваші словечки… Прості… Ви, Даро, — дуже розумні, але ви — також курка. Ви також душі боїтесь. Але це — тільки крейда. Ви побачите. Але ви — найкраща.
— Ну, добре, добре… Вставайте, ходім…
— Ви, Даро…
— Сергію, та поможи ж! Віро!
Сергій і Віра кинулися помагати. Тарас злякався.
— Що таке?! В чому річ, панове? Нащо? Я сам… Коли треба, то я сам… От… Ходімте… Я згожуюсь.
Його одвели в його кімнату та примусили лягати. Він покірливо ліг і навіть заплющив очі. Але зараз же розплющив їх і сказав:
— Даро! Коли так, то дайте мені вати. Я не можу… гомін ріжний… Проте, сидіть, сидіть, у мене є, у мене є. От… Я забув… У мене тут завжди вата є…
Він підняв під собою ріг матраса й витяг з під його клапоть вати. Одірвавши два шматочки, скрутив дві гульки й запнув їх у вуха.
— Тепер не так чутно…
Дара мимоволі посміхнулась.
Тарас зараз же вийняв одну з гульок.
— Що ви сказали?
— Нічого…
— А я гадав… Посміхнулись ви… Ви — страшенно хороша, Даро… Така розуміюча… Ви не сердитесь на мене?
— Лежіть та спіть. А коли будете базікать, буду сердитись.
Віра з Сергієм заклопотано шопотіли про щось.
Тарас слабо посміхнувся.
— Ні, ні, я не буду… Я стомився… Я страшеннo стомився. Я це відчув, як ліг… Але… Віро! Я вам хочу сказати на самоті кільки слів… Добре? Даро не сердьтесь, я кільки слів…
— Ну, дурниці! Говоірть, скільки хочете. Ходім, Сергію!
Дара та Сергій вийшли, Віра ж підійшла до ліжка. Вона з глибоким та боязким жалем дивилася на його.
— Сядьте біля мене, — ледве чутно, хвилюючись, попрохав він.
Віра швидко сіла, взяла його руку й чудним, злякано-чекаючим поглядом впилася в його.
Тарас хвилювався.
— Віро…
Віра стиснула руку йому і чекала.
— Віро! Поцілуйте мене… один раз… Один… Нехай це буде не те… Я буду… Я коли не сплю, думаю про вас … Ріжні історії… Віро, я …
Віра раптом обняла його, знайшла своїми губами його губи й міцно, конвульсійне застигла в довгім поцілунку. Потім одірвалась, встала і, кинувши шопотом "спіть," швидко вийшла.
Тарас підвівся на ліктю, хотів щось сказати, але не сказавши, в непорозумінню потер лоба й упав на подушку.
ІХ
На другий день зранку Тарас буз тихий, задумливий та сумний. Віра зустріла його підчас чаю трохи натягнуто й винувато. Але він цього не помітив, очевидячки, шукав випадку, щоб щось сказати їй на самоті.
Але це йому не вдалося. Надійшли події, які відсунили все на задній план.
Почалося з селян. Ще не встали ранком з за столу, як почувся дзвінок, і Аніся прибігла до їдальні з заявою, що прийшли "наші мужики" і хотять бачити пана.
Виявилось — депутація, при тому найбезглуздіща, брудна, обідрана, складена з найбідніщих селян, що арендували у Кисельських землю. Колись він займався адвокатурою, але тепер покинув і жив тільки з аренди. Мужики привезли гроші, але депутації дали доручення: прохати пана Кисельського відступити землю за шість карбованців десятину, замісць десяти. І вжили своїх звичайних хитрощів: до депутацій обібрали найубогіщих мужиків, при чому, очивидячки, звеліли їм одягтися бідніше та мати пригнічений вигляд. Головою ж депутації обібрали Панаса Гниду, лагідно-ущіпливого дідка та Омелька Підкидька, придуркуватого молодого мужика, на диво подібного до Сергія. Казали на селі, що Омелько був нешлюбний син Семена Васильовича, прижитий з гарною бабою — московкою. Семен Васильович нічим цих чуток не підтвержував, але селяне уперто та хитро завжди виставляли наперед Омелька, коли треба було прохати пана про щось значне. І, дивна річ, підперті в такий спосіб, прохання їхні майже завжди виконувались, Семен же Васильович кожного разу неначе не помічав Омелька. Але після того дуже уїдався на своїх, що було ознакою великого роздратовання на самого себе.
Тепер цей Омелько стояв попереду всіх в передпокою й ухмилявся. Иноді оглядався назад і підморгував односельчанам, втираючи одягненою на палицю шапкою носа. Односельчане пригнічено глибоко зітхали, хрестились та з тоскною тугою дивилися на брудні сліди від своїх ніг.
Всі вийшли з їдальні до вітальні послухать. Семен Васильович похмуро вислухав Панаса Гниду.
— І вам не соромно, панове? — докірливо похитав він головою. — У вас стало совісти йти з таким проханням до мене?
Панас Гнида склав як на молитву руки.
— Ой, паночку! Щоб нас земля свята не знесла, як легко нам було йти до вас з таким проханням. Не совісти, але терпіння, паночку, не стало! Голод не терпить…
— Як би у таких горницях, — раптом підморгнув Омелько Вірі, — то й потерпіть можна б.
Віра почервоніла, а Семен Васильович скосив очі на Омелька й сердито сказав:
— Ні до чого ви все це, люди добрі, вигадали… Неможна. Я й так проти сусідів-поміщиків віддаю… просто за дурницю, а ви… Недобре так, недобре… Вам як мед, то й ложкою. Недобре…