Між иншим, вранці, підчас чаю, коли Семен Васильович ущіпливо висловив гадку, що прийдеться мати діло з поліцією, Дара раптом звернулась до Катерини Андрієвни й недбало сказала:
— Мені здається, мамо, що вам не варто нічого казати за Мирона. Ви напевне нічого не знаєте, а людину, як що не повісять, то в вязниці продержати можуть… Та й для вас це не добре: подумають, що мстимося йому…
І очі її допитливо й напружено слідкували за Катериною Андрієвною. Обведені темною смугою, вони здавались повними якоїсь нічної тайни. Видно, не спала всю останню частину ночі.
Катерина Андрієвна навіть злякалась.
— Ну, звичайно, звичайно! Я тільки так… От ще не ставало, щоб ще й це почали про нас говорити…
— Я це тому, що ви вночі…
— Вночі всі були в підняттю… — глухо сказав Сергій і закашлявся. Він виглядав дуже зле, був весь сірий, велика голова його здавалась ще більшою, а груди плескуваті та зігнуті, як ввігнуте шкло. Жовта борідка безнадійно загиналась донизу.
Тарас нічого не казав і швидко пішов до себе. Там він ліг на неприбране ліжко й дивлячись в стелю, лежав цілий день. Обідать не пішов. Иноді схоплювався, швидко, неначе тікаючи від когось, бігав по хаті й знову лягав.
В усьому помешканню також помічалось заховане піднесення. Силкувались балакати про найзвичайнісенькі речі, умисно-безтурботно сміялись, але у кожного ця умисність помічалась дуже виразно. Тому на вечір всі були вже похмурі, роздратовані й ховалися по своїх кутках.
Було годин шість. Дара засвітила в вітальні свічку й тихо грала щось строге та сумне.
Сергій неначе за якимсь ділом кільки разів нечутно виходив з своєї кімнати, проходив у вітальню, шукав чогось і, покашлюючи, нерішуче дивився на гарну, неначе точену спину Дари. Вона, не повертаючись, скоса дивилась на його та грала далі. Він ішов до себе.
Раптом почувся дзвінок.
Дара підвелась і пішла відчиняти.
Увійшов Мирон.
— Доброго здороовья! — весело протяг він, входячи в передпокій. — Тарас до-о-ма?
— Дома… — тихо відповіла Дара. — Входьте…
— Я на хвили-и-нку…
Дара мовчки повернулась і пішла до кімнати Тараса.
— Тарасе! — постукала в двері.
— Ввійдіть! — глухо почулося. Дара одчинила двері й уривчасто, неначе їй важко було балакати, сказала:
— Там… хоче… вас бачити… Мирон…
— Мирон?! — злякано схопився Тарас.
— Чого ви так? — неначе здивувалась Дара.
— Нічого… Так… Я зараз… Я зараз… Я от тільки… — Ну, та… Позвольте… Він там?
Він укінець змішався. В блідій смузі лихтарів з вулиці видко було його бігаючі, широко розкриті, стурбовані очі.
— Та що з вами?! — раптом розсердилась Дара. — Ідіть, він на вас чекає!
Тарас зараз же хапливо кинувся вперед.
Мирон чекав на порозі вітальні, спокійно поглядаючи навкруги й одною рукою підтягаючи вуса догори.
— Увійдіть у вітальню, — різко кинула йому Дара. — Чого стоїте там?
— Я не на до-о-вго…
— Все одно.
Мирон увійшов. Дара пройшла близько біля його, подивилась неначе мимохідь в лице йому й поправила килим.
Підбіг Тарас.
— Добридень… — замішано сказав він і шукаючими очима впився в Мирона.
— Добри-и-день! — одповів Мирон, швидко, але уважно окинувши його очима з голови до ніг.
— А мені тре-еба… Що ви такий? Нездужаєте? Хочу сказати вам кільки слів.
— Добре, я зараз… — заспішив Тарас. — Ми тут… чи підемо?
— Краще підемо…
— Добре, я зараз…
I так само стояв, чудно дивлячись в лице Миронові, неначе шукаючи на йому чогось.
— А ви чули Мироне, — раптом голосно та спокійно заговорила Дара, — у нас сьогодня вночі експропріація була…
— Та що, ви?! — здивовано, швидко повернувся до неї Мирон.
— Так.
— Яким чином?
— Самим звичайним. Явились в машкарах добродії, пройшли до Семена Васильовича й з револьверами в руках, почали вимагати тисячу карбованців.
— Ну, і? — високо підняв брови Мирон.
Дара пильно подивилась на його. Ніздрі її хвилювались.
— Ну, і Семен Васильович дав їм. Вони пішли. Ви хіба про це не чули?
— Я?! — весело здивувався Мирон. — Звідки ж мені чути? От так штука! Ну, і що ж? Зараз, звичайно, треба було поліцію покликати. Як же так?!
Щось іскристе, насмішкувато-веселе бігало в його зеленкуватих очах.
— Поліцію було покликано.
— Так? Ну, розуміється. Це ж чорт зна що таке! Семен Васильович, звичайно, дуже стурбований? От так історія! Багато їх було?
— Не знаю. Двоє було в кабінеті. Семен Васильович каже, що один них дуже подібний до вас.
Мирон весело зареготався.
— До мене?! Та не може бути?! От це мені подобається… Ще чого доброго на шибеницю попаду… Ха-ха-ха! Та вони ж в машкарах, кажете ви, були?
Дара не зводила з його очей, чудних, схвильованих, мьягких.
— Постаттю подібний.
— Постаттю? Ну, це ще не так страшно… І більше нічим?
— Ви що, боїтесь?
— А вже-ж! От, маєте собі! Велика радість на шибеницю йти. Не маю ніякісенької охоти.