— Коли це не ви були, так чого ж вам?

— Ну, це… знаєте… Та, послухайте: ви, здається й справді думаєте, що це я був? Ха-ха-ха! От це мені подо-о-бається!…

І Мирон весело розвів руками.

— Це ціка-а-во ! Ну, а ви, Тарасе, все ж таки, той… беріть вашого капелюха та ходім. Та чого дивитесь так на мене, як на привид чи й, справді, як на експропріатора? Га? Ідіть одягайтесь, ходім.

Тарас машинально повернувся й пішов у свою кімнату. Мирон з посмішкою в очах оглядався навкруги.

Потім неначе згадав щось, крикнув "ага!" й швидко поліз у кишеню. Вийняв якогось листа та з гречною посмішкою подав його Дарі.

— Добре, що згадав. Прочитайте.

Дара розгорнула листа й почала читати:

"Ти напрасно, Роня, ходиш, понапрасну ножки бьєш. Не ходи й дурня тут не строй. З міня сміются вже за тебе, а коли хочеш щоб повірила тобі, візьми, свою Дару та Віру, приходь з ними сюди, поклонися мені в ніжки перед всіма, поцілуй в руку мене та мого гостя, от тоді бачитиму, що поважаєш. А дами твої нехай станцюють з нашими гістьми І мене попрохають. І пущай з кавалерами приходять. А без них і не лізь, бо вижену. Марія Купченко."

Дара, нахмуривши брови, повернула листа Миронові.

— Вона, мабуть, в пьяному стані писала це? — майже байдуже вимовила.

— Можливо. І не сама, але колективно. Але, не дивлячись на це, пропозицію її приймаєте? Ви колись хотіли…

Дара подивилась на його.

— Вам дуже хочеться, щоб я образила сестру?

— Чим?

— Тим, що піду. Я цього не хочу…

— Які ви делікатні!

Мирон ніяково засміявся й сховав листа.

Дара задумалась, неначе одразу забула про лист і похмуро розглажувала зморшки скатертини на столі. Високі молоді груди її підіймались та опускались. Вона, помітно, була чимсь схвильована.

— Мироне! Це ви зробили експропріацію? — раптом тихо, швидко спитала вона й глянула на його лагідними, довірчивими, чудними очима. — Ви? Так?

Мирон здивовано підняв брови.

— Та що ви?! Бог з вами!

— Мироне, скажіть мені!

Мирон раптом почервонів увесь. Очі злісно потемніли. Він також знизив голос.

— Та ви що? Наївність удаєте чи мене за наївного вважаєте? Що ви справді? Хочете дошукатись, хто видер у вас тисячку? До поліції звертайтесь!

Дара зблідла й мовчки дивилась на його. І раптом приклала руку до щоки й з якимсь повним горя страхом, неначе тільки зараз помітивши, тихо, майже, несвідомо промовила:

— Ох, як же ви мене ненавидите! Як ненавидите!

Мирон швидко глянув на неї, крякнув, непокійно заворушився й рішучо тріпнув головою, неначе, викидав з неї щось зайве.

— Чи ви швидко там, Тарасе? — голосно гукнув він.

— Зараз… Зараз… Шукаю… — почулося з кімнати Тараса.

Дара одняла руку й, неначе від болю хмурячи брови, глухо та твердо сказала:

— Скажіть, ви дуже мене ненавидите?

Мирон ще більше нахмурився, непокійно помняв капелюха й нічого не сказав.

— Скажіть, мені тепер дуже хочеться це знати… Мироне!

Мирон глянув на неї, усміхнувся й нетерпляче повернувся до Тарасової кімнати.

— Та швидче, Тарасе! Якого біса там?

— Ви не хочете мені відповідать? — тихо кинула Дара, закусивши губу й важко дихаючи.

— Ні!

— Чому?

— Тому, що не хочу.

— Чому ж не хочете?

Мирон круто, злісно озирнувся до неї.

— Та чого ви, справді?! — спалахнув він. — Чого вам треба від мене? Що вам від моєї ненависти або любови? Що за розмова така? Скажи їй, чи ти зробив… Та що ви?! Що за кумедна наївність? З якої речі почну з вами отвертим бути, хоч би й я зробив? Ненависть? Яка ненависть? За що? Що ви мені? Ідіть до Кисельських про почуття балакати, мені ж дайте спокій. Чи, може, цією вудочкою хочете виловити свою тисячу? Шкода, правда? Бідні! Нічого, мужички знесуть ще яєчко, "не просте, а золоте"… Та й поліція подбає.

Дара затулила лице руками, неначе захищаючи його від злих, шипячих слів. Потім одняла руки й бліда, з тремтячими від муки губами, тихо сказала:

— Ох, як ви боляче мені робите! Ох, як боляче!

І помалу похитала головою, як роблять це від нестерпного болю.

Мирон замовк, зблід, швидко ступив до неї й раптом одразу зупинився.

— Е, так краще! Все одно! Прощайте!

І круто повернувшись, поспішно, неначе тікаючи, пішов в передпокій. Дара тихо, помалу пустились на стілець і безсило сперлася всім тілом на його спинку.

В цей час вибіг Тарас.

— Вже… Іду! Шапку шукав… Під ліжком…

Він на бігу одягав кашкета й не помітив Дару.

На вулиці деякий час ішли мовчки. Мирон був хмарний, Тарас же стурбовано, несміло заглядав йому в вічі та щулився від холоду.

— Ви — дурень! — раптом різко сказав Мирон, повертаючись до Тараса.

Той не образився, тільки здивувався.

— Розумієте? Чого дивились на мене так? Що тут страшного, коли б ви навіть ні трішки не мали сумніву, що то я був? Що одну з багатьох тисяч видер у злодія? Дурень ви! Дивиться як теля на нові ворота. Може, ще ляпали язиком що небудь про нашу розмову? Так?