— Ви так думаєте? — нерішучо, недовірчиво зазирнув йому в лице Тарас.

— Так, я так думаю. До побачення.

І Мирон рішуче випровадив його з помешкання. При цьому сам він одягся й вийшов з ним на вулицю.

Тарас слухняно пішов в тому напрямку, куди йшов Мирон, і машинально зайшов до помешкання Кисельських.

Тихо було по всіх кімнатах. В передпокою висів капелюх старого Кисельського, що Тарас для чогось з приємностю одмітив, хоч зараз же й забув про це.

День пройшов важко для всіх. Спати розішлися рано.

І раптом уночи, годині о третій старий Кисельський збудив Катерину Андрієвну, Катерина Андрієвна — Віру та Дару, Дара — Сергія, Тарас же прокинувся сам від гомону голосів. Тільки Коля спав.

Семен Васильович був дуже блідий, напівзамішано, напів насмішкувато усміхався й не міг стояти на місці, робив кроків зо три вперед і вертався, знову кроків зо три й вертався.

Катерина Андрієвна з жахом слухала його. Всі були вражені.

Семен Васильович розповів от що:

Тільки що він встиг заснути, як раптом був розбуджений якимсь шарудінням і світлом в своїй кімнаті. Швидко підвівшись на ліжкові, він побачив просто над собою дві постаті в машкарах і кашкетах, — він добре памьятає, що в кашкетах, ще в обох дашки блестіли від

свічки. В руках револьвери.

— Браунінги? — для чогось спитала Віра, вся дрібно-нервово тремтючи й кутаючись у велику хустку.

— Вибачте, мадемуазель, в цьому я не дуже добре розбіраюсь, браунінги, чи який чорт! — кинув їй Семен Васильович.

Словом, вони були з револьверами, і револьвери були напрямлені просто на його. Завжди неприємно бачити у себе перед лицем дуло револьверу, коли ж їх два, то подвійно неприємно.

Гості в машкарах не затруднили його довгою розмовою. Один з них пошепки запропонував йому передати їм одну тисячу карбованців, а другу великодушно дозволив лишити у себе, бо їм відомо, що сьогодня мужики принесли йому цілих дві тисячі, які до банку ще не однесено.

В домі було абсолютно тихо. Неначе всі навмисно принишкли. Біля дверей Сергієвої кімнати ледве маячила в темноті ще одна постать. Можливо, що їх було ще з десяток.

Пропозицію було зроблено настільки спокійно та впевнено, що за нею вчувалося непохитне рішення стріляти на випадок одмови. Йому, Семену Васильовичеві, не хотілось доводити своїх гостей до таких надмірних вчинків. Через те він узяв тисячу карбованців і віддав передньому добродію. Той з дуже ввічливим поклоном прийняв, перелічив і тут-же чомусь віддав половину другому. Очевидячки, як що одного піймають, то друга половина все таки уціліє.

Після того вони все так само пошепки порадили Семену Васильовичу не гомоніти, не кричати і, взагалі, для власного ж спокою яко мога швидче забути за цей інцідент. Вони дуже милі та дбайливі люди. І зникли.

Тим часом він оце не вдержався й розповіда зараз же, як тільки вони пішли. Хай не ображаються, це їх не стурбує, подія ж є досить цікава.

І Семен Васильович нервово потирав руки.

Це було так неймовірно, несподівано, так просто та швидко, що всі спочатку думали, чи не жартує Семен Васильович. Але ланцюжок біля дверей був перерізаний, на підлозі лишилися сліди брудних ніг, двері стояли незачинені.

— Це хтось свій! — в підняттю скрикнула Катерина Андрієвна. — Неодмінно свій!

— Чому? — здивувався Сергій. Він був, помітно, пригнічений оповіданням батька. Часто подивлявся на Дару, але вона з великою хусткою на голові, що прикривала їй плечі, не дивилась на його. Була бліда й чудно, хвилююче гарна.

— Чому? — скрикнула Катерина Андрієвна. — Та тому, що хто ж инший міг знати, що отримано від селян дві тисячі? Хто?

— Та хто-хоч.

— Як це "хто-хоч"?

— А, мамо! Та самі ж селяне могли це зробити. Або сказали кому-небудь. Мало кому…

Тарас великими, напруженими очима дивився на всіх, сидючи на канапі якось занадто рівно, непорушно, задеревеніло.

— Ні! — уперто замотала головою Катерина Андрієвна. — Це — свій! Треба занадто добре все знати, щоб прийти в той самий день. Чужий не міг так добре знати розположення кімнат, дверей і… усього. Вони ж просто до Семена Васильовича прийшли. Просто. Без всякого гомону. Не шукали. Я голову даю, що це… Мирон!

— Ах, мамо! — досадливo скрикнула Віра.

Сергій криво посміхнувся. Дара з глибоким здивованням подивилась на Катерину Андрієвну й вся почервоніла чогось.

— Що "мамо"? — обернулась Катерина Андрієвна у бік Віри. — Що? Цього не може бути? Так?

— А один з них, між иншим, постаттю дуже подібний до Мирона, — з посміхом сказав Семен Васильович, не перестаючи ходить.

Тарас раптом схопився, розгублено, злякано подивився й, пробурмотівши щось, з чудним виглядом, побіг до себе. Ніхто не звернув на його особливої уваги й швидко всі розійшлися, якось одразу припинивши розмови про Мирона. Але всі зробилися задумливими.

На другий день про експропріацію стало відомо цілій вулиці, так що Семен Васильович примушений був дати заяву до поліції. Було складено протокола; обдивились двері, перерізаний ланцюжок, невитерті сліди ніг і все записали.