— Ні, я нікому нічого не казав.

— То-ж-то. Ще такої б дурниці не ставало. Зробив я. Маю при собі пьятьсот карбованців, які зараз вам дам. Другі пьятьсот помішники взяли. Я б вам їх не віддав, коли б не знав, що Оля не візьме від мене. Крім того, я, певно, швидко поїду звідси.

Тарас щось пробурмотів.

— Мовчіть. Слухайте. Тому я їх вам даю. Ви так зробіть: покладіть їх в ощадну касу; деякий час житимете, як раніще. Чи дали ви вашим пьятьнадцять карбованців?

— Ні… Я забув…

— Е, який ви дурень! Чому ж не дали? Хіба ви не розумієте, чорт би вас узяв, що для ваших тепер кожен карбованець дорогий! Зараз же йдіть та однесіть! Чуєте?

— Добре… — прошепотів Тарас.

— Пьятьсот же занесіть до ощадної каси й поки що не чіпайте. Потім як небудь скажете, що зустріли одного знайомого, котрий прихильно поставився до вашого скрутного становища і згодився знайти для вас грошей. Розумієте? І візьмете спочатку карбованців сто. На ці гроші, або, ще додавши, треба наняти для Олі майстерню. Вона закличе ще товаришок і організує артіль, чи що. Це проект, але поки… Батька в лікарню.

Самі в санаторій. Инакше усіх вас чорт забере.

Тарас зупинився.

— Я також ваших грошей… не візьму, — з усиллям сказав він.

— Що-о?!

— Я… не можу.

Мирон пильно подивився в лице йому й засміявся.

— Фу, та й ідіоти ж ви всі які! Ну, чого ради ви цю комедію строїте? Ходімте, ми звертаємо на себе увагу… Чому ви не "можете"?

— А ви думаєте, що я можу?

— Господи!..

— Підождіть! Хіба це не все одно, що зробить?

— Себ-то як?

— Так. Це все одно. Я ж не продумав зробити? Правда?

— Ну?

Мирон питав вже не так певно. Тарас помітив це.

— Коли ж я не продумав зробити, хіба я маю право взять?

Мирон деякий час мовчав, дивлячись поперед себе похмурими, скупченими очима. Тарас непокійно заглядав йому в лице.

— Не вірно! — нарешті рішучо стріпнув Мирон головою. — Тут ви берете від мене, там же від Кисельського. Там ви берете силою, тут же вам дають. Зовсім нова комбінація. Ну, та це дурниці. Беріть гроші!

Мирон витяг з бокової кишені пакета й простягнув Тарасові. Тарас нерішуче взяв і тримав в руках, вагаючись.

— Ховайте, нема чого. І зараз же йдіть до своїх. А завтра ранком занесіть до ощадної каси, — сьогодня пізно. І кінець… З Олею побалакайте й ні за що не допускайте до дурниць. На випадок чогось, біжіть до мене. Не застанете, лишайте записку. Зрозуміли?

— Так…

— І слухайте: візьміть себе в руки. Зберіть все ваше самолюбство. Ви наче ганчірка якась, дивитись на вас неприємно. Сором! Хвороба хворобою, але нетримання себе в руках само собою. Як що. зможете, забіжіть завтра до мене сказати, як все обійдеться. А Кисельські твердо переконані, що це я?

— Ні… Підозріння тільки… легке.

Тарас рішуче сховав пакета й щільно стиснув губи, неначе рішившись на щось.

— А як Дара віднеслась? — байдуже кинув Мирон, але скоса гостро поглядав на Тараса.

— Дара нічого… Сьогодня вранці казала, щоб нічого не казати поліції про підозріння на вас.

— Так?.. А до… експропріації як однеслась?

— Нічого не казала… Напевно, хвалить…

Тарас усміхнувся.

— Хвалить? — ще більш байдуже спитав Мирон. — Чу-у-дно… Ви чули?

— Так, вона щось таке казала Сергію сьогодня …

Тарас знову усміхнувся.

— Сергій дуже… зажурений… У соціалиста експропріація… Ну-ну!

— Хм! — мугикнув задумливо Мирон.

Помовчали. Тарас щулився від холоду.

— Ну, все одно! — раптом сильно зітхнув Мирон, і засміявся. — Так і буде.

— Що? — запитав Тарас.

— Нічого… Це я так… Ну, то до побачення. Мені сюди… Завтра заходьте.

— До побачення. Зайду.

— Біля чотирьох.

— Добре…

Мирон зайшов в під’їзд будинку, в якому жила Наталя.