лампа з жовтим гасом і безліч патретів по стінах з суворими жидівськими обличчями. На вікнах руді подрані завіски.

— І скільки за сей… за сей номер? — повернувсь я до Лейзера.

— Одін руб.

— Не менше?

— Хе! — усміхнувся він, ніби жалкуючи, ніби навіть соромлячись за мене. — Такой номер? Дєшевлєє ви не найдьотє нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь Гаврилянсь-кий батюшка. У нас усьо благородниї" гості зупиняються… Даже студенти були… Ето самий пєрвий номер у весь N. Ето не какой-нібудь себе сарай…

— А Гаркун-Задунайський тут у вас?

— Гарку-у-н? — перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене. — Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?

— Нєт… так… А что такоє?

— Нічево… Я думав… Нєт, нічево… Да, он був у нас… Тєпєр он на другую кватіру… Ет! ето такой человєк! —вмить з презирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітерець, і пух закрутився по хаті.

— Гаркун, он такой человєк, — зараз же знов повернувся він до мене.-Єсли ви імєєтє к нєму какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у його дєньги… О! І тогда он будєт — ша! А єслі он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор’ Какои он актьор? Актьори усьо — благородниї люді, а он шарлатан какойсь… Ми йому вигналі з нашой гос-тініци, так он завьоз наші 10 карбованців, і годі! Босяк, і більше нічево!

«От такої!» — подумав я і замовк. І більше про «ант-репреньора і режісьора русско-малорусской трупи» вже не мав охоти розпитувать.

II

Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут яку-небудь роботу. Вмить почув я легке стукання в двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене іти в сьому городі та ще і в таку ранню добу.

— Ввійдіть! — гукнув я, дивуючись. «Певно, Лейзер з самоваром», — згадав я і заспокоївся.

Коли ж ні! В дверях з’явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. В синій суконній чумарці, таких же штанях в чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій, постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького смирного жидка.

— Удивляєтесь? — гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє принаймні. — Й, конечно, поражаєтесь?

Я таки справді і здивувався, і «поразився».

— Позвольте отрекомендоваться: Гаркун-Задунай-ский, антрепренер й режиссер русско-малорусской местной труппы. Очень приятно!

Шаркнувши ногою, він схопив мою руку і шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю і щось, не пам’ятаю вже що, пробурмотів і собі.

— Позволите? — шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на йому, промовив: — Фу! Припекает сегодня! Абсолютно жарко будет! Фу!

Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мне сие?» — думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун втирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.

— Но… позвольте… — опам’ятався я нарешті. — Как же ви… Откуда же вы узнали, что я… приехал…

То… есть… я просто не понимаю. Откуда вы меня знаете?

— Я? — загорлав він знову і зареготався так, як, мабуть, ніхто і ніколи тут не реготався, скільки пам’ятали себе суворі жиди на патретах. Але зараз же зробився поважним і, навіть зітхнувши, сумно додав: — N.. знаєте, такое болото, где лишний… как бы вам сказать, лишний голос в атом концерте, з… а… слмшен сей-час же… Д-да!

Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все-таки мало з’ясована.

— Так! — одповів я. — Но… как же все-таки… только что приехал, нигде не был, никого не знаю…

— О, ато пустяки! — заспокоїв він мене. — Абсолютно достаточно, если вы меня спросили у Лейзера… Я к вашим услугам й душой й телом… й… й всем телом своим.

І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось, добродій Гаркун колись дуже чогось розсердився, почервонів та так і застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.

Ну-с! — вмить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом. — Как же думаєте здесь устроиться? Ви… надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, українець?

Я з цим згодився.

— А-х, щоб же нас! Так будем же розмовляти по-свойому!..

Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав, і почав засипать мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла у нас, чи то пак у його. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом «абсолютно» і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов’язків, яку не кожний витримать може.