— Михайлику, Михайлику!

Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене батька.

— Чого вам? — пiдводжуся з тапчанчика. — Iще ж зовсiм рано.

— Еге ж, рано, дитино, — погоджується батько. — Ти не знаєш, де мама?

— Мама? — одразу ж зiскакую на долiвку.

— Еге ж, — сумно-сумно дивиться тато у вiкно. — Прокинувся, а її нема.

— Де ж вона може бути? — жахаюсь я.

— Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, — тато заспокiйливо кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.

Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота — батько пiшов у поле. Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню двiр.

Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в її оцi блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую її: "Де ж моя мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вiк.

Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я одразу став меншим, а свiт — бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в ротi вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до свiту, їжачиха зупинилась, повела головою, а далi перебiгла вулицю, зашарудiла в бур’янi й перебралась у наш город.

Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услiд, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi, похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була зрозумiла людська печаль.

I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усмiхнувся свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Вiн так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли її одiж i руки, що легко вiйнули над моїми видiннями.

Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став прислухатися до свiтанку.

Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилює, як досвiт назбирує ще темнi роси, визбирує з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде посеред туманiв, вiдчиняє дверi якоїсь хати-бiлянки, посилає дiвчину по воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи на рiчцi i привчаю до цього своїх дiтей…

У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв’ї батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка: "Так-так-так".

— Кого б це так рано? — поглянув батько на матiр — видко, йому хотiлося, щоб вона заговорила до нього.

I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:

— Хто його знає? Може, Дарка.

Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.

— Заходьте, заходьте, — мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в куток.

Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.

— Добрий ранок вам, — вклонилася Люба.

— Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? — здивувалася мати.

— Я, тiточко, Люба, — несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як очеретинка.

— А-а! — одразу ж догадалася мати. — Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?

— Нi, тiточко, я до вас.

— У тебе до нас є дiло? — здивувався тато i грiзно поглянув на мене. — Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремiнь.

— От вiчно ви на мене! — образився я.

— Що ж у тебе, моргухо, до нас? — пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю подивився на її свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.

Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.

— Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає лiсiв, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, — простягла батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: — А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.

— Ти дивись, — розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.