— Показуйте, чоловiче, свої фантазiї! — звернувся до гончаря Василь Iванович.

Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:

— А якi ж вам показувати фантазiї? Возможнi i невозможнi, як говорить фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:

— У вас знов об’явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:

— I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:

— Не трусiть бiду — обтрусите горе!

Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:

— Чого ти мене, копiйчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пiшло, перелякаю тебе! — вiн полiз до мiшка i почав розкладати свої вироби на лавi. Ось у його руцi з’явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався дулею.

Глянув Юхрим на чорта — позеленiв, обурено тицьнув на нього пальцем i сказав: "О!"

Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.

— Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна! — регочучи, схопився руками за живiт Себастiянiв батько. — От аби тобi насправдi випала така дуля!

Гончар намiрився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Iванович.

— Заждiть, хай люди подивляться.

— А податку на чортiв не буде?

— Вас не податок, а, натурально, кримiнал чекає! От не я буду! — шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.

Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з качкою. Вiн довго-довго розглядав вироби старого майстра, потiм щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:

— То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?

— Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви при масах кажете! — розколовся на двi половини голос Юхрима — перша тихо загула, а друга закипiла, пiдстрибнула вгору. I навiть очi фiнiнспектора пiдвернулись, стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмiшка. — Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не знаєте мене?

— Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!

— I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?

— А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?

— Ю, ви ще не знаєте мене, — сумно похитав головою Юхрим.

— Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.

— То чого так швидко? — Юхрим схрестив руки на грудях i посмiхнувся, мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого. — Я, натурально, розумiю: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, — вона слизька, — тицьнув пальцем на кахлину з качкою.

— Iди, слизький, звiдси! — блiднучи, стишив голос Василь Iванович. — Завтра ж передаси свої справи.

— Не маєте права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю! — вискнув Юхрим.

— А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!

— Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!

— Вiдчиняй дверi! — пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим одразу вискочив з хати.

— Оце кому-кому, а менi дiстанеться, — зажурено сказала тiтка Христина, перезирнулася з дядьком Себастiяном, покосувала на стіл та й пiшла порядкувати до мисника.

— За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi твори i в столицi порадували людей! — чаркується з гончарем Василь Iванович.

— Спасибi.

— Христино, бери чарку! — наказав дядько Себастiян.

— Маю клопоту й без неї.

— Чого це не повну налили їй?

— Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, — тiтка Христина торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум’янцi.

— За твоє здоров’я, Христе.

— За ваше, люди добрi, — i молодиця втерла очi.

— Ти чого?

Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:

— Послухались вуха його язика, а тепер горя i вiдром не винесеш. Аякже!..

— I де мої очi були, як ти дiвувала? — тихо спитав себе дядько Себастiян.

— Ой! — тiтка Христина здригнулась i самим смутком прошепотiла: — В лiсах тодi були твої очi.

— I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..

Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:

— Ет, не будем про це… Не кожен стрiчає свiй щедрий ранок чи щедрий вечiр… Що тепер мiй хитрий мацапура витворяє?..

Вже потiм село дiзналося, що Юхрим пiсля розмови з головою по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там вразив, здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу своїм коронним, звiдкись поцупленим реченням, що вiн, дбаючи про державний карбованець, навiть з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим рiшенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу…

— А що це за хлопчак у тебе? — зиркнув на мене Василь Iванович.

— Михайлик! — одним словом вiдповiв дядько Себастiян.

— Це часом не той, що космографiю читав? — примружився голова повiтвиконкому.

— Вiн самий!

— То он який ти? — дивується Василь Iванович i наближає до мене дрiмливий туманець своїх незвичних очей. — Дуже кортить читати?