Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лiсова кiзочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тiнь, майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як нас обдали пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.

"Це ж кому святий вечiр, а комусь — грiшна купiль", — знiчений, задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити дрижаки.

— Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! — мов крильми, майнула бiлими в квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i злякано запитала в Люби: — Ви в ополонку вскочили? — Потiм квiти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою бруднi слiди i патьоки.

З печi виглянуло i з того дива заплакало ув’язане бiлоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не знаєте, як ото колись прив’язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батькiв робити це просто й хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли мотуз, другий кiнець перекидали за комин i так ув’язували, пiд пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з неї.

А тим часом тiтка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, пiдштовхує у плечi до лежанки, i я не стямлююсь, як опиняюсь у пiвтемрявi на печi в кумпанiї з наляканою куль-бабкою.

— Скидай, дитино, штанцi та насухо витрися рушником. Соромлячись, я скидаю своє пожалюгiднiле галiфе, а тiтка Оляна одразу жахається i сплескує руками:

— Ой, пропали ж твої нiженьки, дитино! I що ти робитимеш у бiлому свiтi? — заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.

Глянув я на свої ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi. От що робить з людиною мороз. I так менi стало жаль себе, що повiки мої одразу набухли слiзьми. Я витер їх рукою, а тiтка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.

— Не болить?

— Хiба я знаю?

— Задубiли, не чуєш, видко, їх. — Тiтка ще провела рушником — i сталося диво: з-пiд полотна на моїх ногах з’явилися бiлi смуги.

Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я за нею, а далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: "А".

— Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i не добрала, що це з твоїх штанцiв облiзла бузина! — Навколо тiтчиної голови застрибали квiти, вона сама стала схожою на квiтку, а в очах її набилося стiльки радостi, що вона почала стiкати сльозою.

— Ну, чого ви, тiточко, плачете?

— Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?

— Чую, тiточко! — аж нагнув голову, прислухаючись до них.

— Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда заразом утiкали з нiг. Чекай, я їх ще святковою горiлочкою витру. Вiд неї запищиш у мене, як в’юн.

I справдi, я попискував, наче в’юн, а тiтка пiсля розтирання ще й щипнула мене:

— Щоб ходив здоровий i не журився!

Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до печi, i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду i з ним у руках насваритися на курiпку, що почала добиратися до кутi.

А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:

"Чир-хик" — i розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi очi, темну душу i срiбний янгольський голос… Менi й досi дивно, як такий голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом’якшити дядькової злоби чи змити кiпоть iз серця.

Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й присiв перед курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.

— Гарненьке дехто має м’ясце, — подичавiли пiд вiями звуженi очi. — Оляно, продай свої курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.

— Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.

На вивернутi губи дядька Сергiя лягають зневага i зверхнiсть, вiн пiдводиться й невдоволено хмикає:

— От чого не розумiю, так не розумiю: i самим не їсти, i комусь не дати.

— Не все ж, Сергiю, треба їсти чи жерти. Нашi курiпки — дiтям радiсть.

Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.

— Нема тепер радостi на свiтi, — починає мiряти хату порепаними чобiтьми. — Нема, i не скоро буде.

— Не каркай, лиховiсний! — розпашiлась темними рум’янцями тiтка Оляна. — Вiд тебе й хата потiнявiла.

— Ще раз пiдведи її глиною, — не дуже й сердячись, кидає похмурець. — А де ж твiй господар?

— У лiсi.

— I перед свят-вечором у лiсi? — дивується вузький недобрий вид дядька Сергiя. Тут вiн помiчає мене й витрiщується: — Вигрiваєш злиднiв на своїй печi?

— Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось! — обурилась тiтка Оляна. — Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?

— А що, христосуватись накажеш iз ним? — змiрює мене таким оком, наче в ньому днювала i ночувала сама злоба.