— Господи! Та цей же голос я знаю, — скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. — Так, так… то співає Пріся… вона хоче подати мені звісточку… Але як відгукнутися, як подати знак, що я тут?
Сара підійшла до дверей: Ривка не спала.
— Дай мені води! — гукнула Сара їй крізь двері, й коли стара пішла в сіни, Сара підбігла до вікна й квапливо крикнула:
— Завтра сюди!
Цілий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та більше нічого вона не могла придумати, як тільки напоїти відьму: дівчина знала, що Ривка любить мед і що батько майже ніколи не частував її таким дорогим напоєм.
Надвечір Сара збігала в погріб і наточила добрий кухоль старого, міцного меду, та ще влила в нього чарки дві горілки, а собі взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батькові про ці її маленькі пустощі. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втіху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, і мед незабаром зробив своє: навіть дійти до свого поста не змогла Ривка, а, відповзши трохи, тут-таки, в сінях, і захропла.
Тепер Сара сама зосталася в корчмі. Вона взяла на засув усі двері й, пройшовши в свою комірчину, підняла папір і в розбиту шибку виставила свою голівку. Коли стих вечірній гамір вулиці й на потемнілому небі вирізався золотий серп місяця, недалеко знову почулася вчорашня пісенька.
— Сюди, сюди! Я тут! — гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачність.
Якась тінь майнула з-за повітки й, боязко озираючись, почала підкрадатися до вікна.
— Ти? Пріся? — схвильовано спитала Сара.
— Я, я! — відповів їй пошепки знайомий, дорогий голос.
— Ходи ближче, не бійся! Зараз нікого немає…
Пріся підійшла до вікна й, підвівши голову, заговорила з деякою обережністю:
— Чому тебе не видно? Ми всі так занудилися і втямки не візьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося… брат сам не свій…
— О боже! — зітхнула Сара, наче простогнала. — Яка ж мені гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподівалася вас побачити ще хоч раз…
— То чого ж ти не навідаєшся? Боїшся?
— Боюсь, Прісю, тільки не за себе, а за вас… Батько нахвалявся вбити мене, а вас усіх виказати губернаторові… Ой, який же він лютий на вас і на мене, який немилосердний! — протягла Сара співуче. — Заборонив мені й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку.
— Серце моє чуло, — промовила Пріся, — що ти наша, що ти всім нам рідна, а мені рідніша за сестру… Не дістану тебе, а то обняла б міцно!
— Розкажи ж мені про всіх… Як живуть, що думають, чого ждуть? — квапливо питала Сара.
— Брат мій їздив кудись і повернувся таким орлом, аж не впізнати: втішає всіх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться… От, виходить, і тебе захистимо… Петро тільки скучає… туга його сушить… а журиться він усе за тобою…
— Ой вей! — скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слізьми.
— Ти плачеш! —здивувалася Пріся.
— Од щастя й од горя, — заговорила єврейка швидко. — Я така рада, така рада, що тебе бачу… що чую про ваших… Як же твій тато й панотець?
— Тато мій і батюшка все доглядають покаліченого отця їларіона; мабуть, помре… без тебе привезли, у панському замку покалічили…
Цієї миті почувся в чуткому нічному повітрі далекий стукіт коліс.
— Чи не батько? — сполошилася Сара. — Тікай обережніше. І пам’ятай: коли ви мені скажете — переходь до нас, то я піду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вікна: як воно темне буде, то не підходь, а якщо хоч трошки освітиться, то можна… Отоді й з братом підбіжи… хоч на хвилину!
— Гаразд, прощавай!
— Усім, усім вклонися! — уже вслід гукнула, ара й відчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не відчувала, яке п’янило її й підбивало на дитячі пустощі, на дзвінкий сміх.
Другого ранку Гершко покликав Сару в свою світлицю й, зачинивши добре двері, сказав, що має для неї важливу звістку. Гершко не говорив з дочкою відтоді, як між ними відбулася ота гостра розмова, і новина, яку він мав сказати, певно, не віщувала Сарі нічого хорошого; в неї одразу впало серце.
— Слухай, Саро, й знай, що мого слова ніхто не зламає, навіть сама смерть, — почав він суворо, навіть не глянувши на дочку. — Ти раніше відпросилася од жениха, і я з добрості не наполягав на своєму; але тепер — край! Я висватав тебе й руку перебив за Хаїма Гольда, вінницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною!
Сара спокійно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливості вчинення над нею цього насильства, так її серце було сповнене коханням до іншого, що це повідомлення навіть викликало на губах її ледве помітну глузливу усмішку.
— Я продав корчму, — провадив далі Гершко, — і поладнав усі свої справи… Лишається тільки скласти речі — й можна рушати хоч зараз на край світу. При цих словах Сара поблідла.