Петро перший кинувся до Гершка, до парубка пристало ще двоє-троє з молодих селян.

— Спинися, сину! Спинися! Схаменіться, — батюшка кинувся рятувати єврея. — Подумай, що робиш?! Якщо ти повісиш Гершка, наскочить економ і перевішає усіх їх, — він показав на гурт селян. — Мало того, що він зруйнує церкву нашу, розорить усе село, але він не помилує ні жінок, ні дітей… Зглянься, сину… схаменись!

Залізняк слухав батющині слова, і обличчя його дедалі хмурнішало.

— Правда твоя, панотче, слушний час іще не настав і суд попереду, — нарешті промовив він суворим голосом і, повернувши одним рухом руки до себе єврея, помертвілого од жаху, промовив, карбуючи кожне слово таким тоном, від якого той весь з ніг до голови вкрився холодним потом.

— Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей і святого отця я поки що дарую тобі життя.

— Ой вей! Пануню мій золотий, ясновельможний гетьмане! — упав єврей на коліна, відчувши, що його відпустили гайдамаки, й не розуміючи з переляку, що йому каже Залізняк. — Змилуйся! Пусти тільки живого, пожалій моїх дітей, ой вей! Що з ними буде? Я все для пана, я озолочу пана… Ой мамеле! Не губіть! Це не я — це мій дурний язик…

— Годі белькотіти! — тупнув ногою Залізняк і, вхопивши єврея за бороду, підняв його майже до свого обличчя так, що Гершко витягся й перебирав ногами, шукаючи собі на землі опори. — Дивись на мене й запам’ятай моє обличчя, а ще краще запам’ятай, що я скажу, — карбував кожне слово Залізняк. — Коли через тебе постраждає в цьому селі не те що дорогий наш панотець, свята наша церква чи хтось із селян, але хоч найменша частка їхнього добра… то я з тебе живого шкуру здеру й живого посолю… Пам’ятай же моє слово, — трусив Залізняк Гершка за бороду. — Пам’ятай і придивись добре до мого обличчя! Ніде ти од мене не сховаєшся: ні в Львові, ні в Кракові, ні в Варшаві, сотні очей стежитимуть за тобою, сотні вух підслухуватимуть… і на дні моря знайду і тоді вже ніхто не захистить тебе — ні король, ні вся Річ Посполита!

Очманілий від страху, єврей не міг промовити й слова: якісь булькотливі звуки, що нагадували стогін і схлипування, виривалися з його горла, а налиті кров’ю очі безпорадно озиралися й благали змилуватись.

Залізняк зняв з шиї Гершка свій пояс і зневажливим рухом руки штовхнув його до тарадайки.

— Гляди ж мені, жиде, — закінчив він свою мову. — Про те, що сталося тут, анітелень! Коли ж ти хоч щось насмілишся бовкнути, то краще б тобі й на світ не родитися.

Запорожці підхопили корчмаря під руки й кинули на дно брички, потім хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою.

Якусь хвилину всі мовчали, приголомшені цією сценою.

— Що ж, панотче, — схвильовано промовив Залізняк, — скажете, що й тепер можна терпіти? Жид погрожує і погрожує насправжки — мало руку не здіймає на священика! А ви й далі мовчатимете?

— Не мовчатимемо більше! — запально крикнув Петро. — Годі!

— Годі! Скажи, пане полковнику, що нам робити? — почулися серед гурту селян глухі голоси.

— Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмі тяжко, а кому солодко, тому нема чого й питатись мене.

— Та як же, батьку, — звернувся до Залізняка Дзюба, виступаючи з гурту, —як же всім нам разом повстати? Коли ми всі повстанемо, то знайдуться в Польщі добрі сусіди, які допоможуть їй задушити нас.

— Але й ми знайдемо собі від них захист.

— Де?

Залізняк показав рукою на північ і промовив твердим, упевненим голосом:

— У Росії!

Схвильовані розмовою й сценою з євреєм і батюшка, й титар, та й сам Залізняк зовсім забули про Прісю, а вона тим часом стояла в дверях бліда, приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за ці півгодини вона ніби вся переродилася: з блідого личенька злетіла дитяча усмішка, коло губ лягла скорботна риска, великі, потемнілі від збудження очі її з застиглими слізьми були сповнені невимовного жаху і страждання. Тримаючись за одвірок, дівчина вся подалася вперед і завмерла в німому пориві; вона жадала всіма фібрами свого єства почути те, про що говорив Залізняк, але не всі його слова долітали до неї…

Раптом на вулиці почувся якийсь рух, і з-за рогу виступив гурт селян, — босі, з непокритими головами, сумні, вони несли щось на марах, прикрите драною свиткою;

за ними йшли, тихо плачучи, жінки й діти з клунками в руках. І Залізняк, і всі, хто був у батющиному дворі, здивовано обернулися до вулиці. Процесія, видно, посувалася саме сюди. Всі мовчки поскидали шапки.

— Небіжчик? — тихо спитав Залізняк.

— Не розберу, — теж неголосно відповів титар і знизав плечима. — Щось дивне, й люди не наші.

Тим часом стогін жінок і плач дітей розбудили мешканців села; з сусідніх хат вибігали молодиці, діди, дівчата й, здивовані несподіваною появою цієї процесії, юрмились на вулиці; через кілька хвилин коло батющиного двору стояв цілий натовп стривожених людей. Та ось передні селяни, що несли мари, підійшли до воріт.

— Розступіться, розступіться! — почувся тихий голос. Натовп розступився, і в воротях панотця показалися мари, на яких лежав чоловік; тіло його, до самої шиї, було накрите драною чорною свитою, й лише голова з довгим сивим чубом і такою ж бородою залишалась відкрита. На смертельно блідому обличчі старого з заплющеними очима лежав відбиток німого страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили мари на землю й поставали коло них. Батюшка підійшов ближче і нараз одсахнувся.