— Покайся, покайся, безумна! — нарешті вигукнув батюшка, високо підіймаючи хреста.

Та страшенний грюкіт у двері заглушив його слова. Жінки несамовито закричали. їхній крик злетів під склепіння і відразу затих. Усі заніміли в моторошному чеканні…

Сара стояла непорушне, приготувавшись до найстрашнішого. «А може, Петро з ними… — останнім вогником спалахнула надія в душі дівчини. — Може, це він ломиться сюди, щоб врятувати її? Ох!..» — Задихаючись од стримуваних ридань, Сара підвела очі на осяяний загравою пожежі образ Христа.

І в цю мить двері з гуркотом упали: до церкви вдерлися гайдамаки.

Сара швидко озирнулась… Це були страшні люди, їхні очі палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всіх бігли отаман Неживий і диякон.

— Змилуйтесь, ради бога! — заволали жінки, падаючи на коліна й простягаючи до гайдамаків руки.

— Ради бога?! — громовим голосом перепитав Неживий, зупиняючись посеред церкви. — Якого бога? Тим, хто хоче хреститися, буде даровано життя.

— Ми, ми! — залунали довкола вигуки; але їх заглушив владний голос Рухлі:

— Ні, ні! — закричала вона, потрясаючи над головою кулаками. — Ніхто з нас не хреститиметься, будьте ви прокляті!

— За коси витягніть стару відьму, — звелів Неживий.

Козаки підскочили до Рухлі, і в цей час вона побачила небогу.

— Саро, Саро, до мене! — заволала стара. З грудей дівчини мимоволі вирвався крик.

— Дочку, дочку до матері! — загукали гайдамаки. Усі озирнулися на Сару.

Бліда, з палаючими, немов чорні діаманти, очима, вона в цю мить була така гарна, що козаки остовпіли від подиву.

— Ні, цю залиште! — понуро мовив Неживий. — Я її беру собі… Сара майже не тямила, що коїться з нею. Коли її вивели з церкви, вона трохи спам’яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомніла: синагоги, костьоли й інші будівлі, котрі височіли довкола майдану, були охоплені пожежею; гуготіння полум’я, тріск і гуркіт будинків, що падали в огні, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамаків — все це зливалося в один жахливий рев.

— Тягніть сюди столи й ослони, несіть мед і горілку! — наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сів за стіл на чільне місце й поруч себе посадовив Сару.

Почалася гульня…

Тим часом Петро, увірвавшись до міста, взявся розшукувати наречену.

Гершка, який стріляв у пана гетьмана, він пізнав одразу і тому зрозумів, що й Сара має бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека їй загрожувала, жах охопив його серце, але він не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки.

Не знаючи, куди бігти, Петро хотів був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жіночий крик… Щось знайоме почулося Петрові в тому голосі; він кинувся туди, звідки лунав крик, і натрапив на гайдамаків, що бенкетували за довгим столом.

Бенкет уже кінчався. Отаман Неживий стояв біля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнілу дівчину, її кучері, що спадали з плечей густою хвилею, відразу привернули увагу Петра.

— Сара! — вигукнув він не своїм голосом і в одну мить опинився коло Неживого. .

Так, це була Сара; але її бліде обличчя здавалося мертвим, очі були заплющені.

— Жива, вмерла? — схопивши дівчину за руку, крикнув Петро.

— А тобі яке діло? — суворо спитав Неживий, відштовхуючи парубка.

— Я скрізь її шукав, вона моя наречена! — з відчаєм гукнув Петро.

— Аз сьогоднішнього дня моя! — перебив його Неживий.

— Змилуйтесь, порятуйте! — кричав парубок. — Сам пан гетьман засвідчить, що вона моя наречена!

Від розпачливого крику Петра Сара опритомніла; її вії затремтіли й піднялися, і… раптом дівчина впізнала коханого.

— Петро! — несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого, що Неживий не встиг її притримати.

Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анітрохи не розжалобило, навпаки — він ще більше розлютився.

— Пусти дівчину! — гримнув отаман, підступаючи до Петра з палаючими очима.

— Хоч убий мене на місці, — вигукнув Петро, — а я не поступлюся; ходімо до гетьмана, нехай він нас розсудить, — присягаюсь, що погоджуся з усім, що він скаже.

Сльози Сари й горе Петра, якого у війську всі любили, зворушили гайдамаків.

— До гетьмана, до гетьмана! — закричали навколо.

— Добре! — промовив Неживий. — До гетьмана, то й до гетьмана! Згода!

Отаман міцно схопив дівчину за руку і потягнув вулицею, Петро пішов слідом, рушили за ними й гайдамаки юрбою.

Через кілька хвилин вони вийшли на одну з бічних, не зачеплених пожежею вулиць.

Посеред вулиці за довгим, заставленим горілкою, медом і всякою їжею столом в оточенні старшини сиділи Гонта, Залізняк і Найда. Козаки їм прислужували, Пріся була тут же.

Процесія на чолі з Неживим, що вів якусь красуню, відразу привернула до себе загальну увагу.

— А що там, дітки? Петре, і ти тут? — звернувся до парубка Залізняк. — Що трапилось? Розповідайте!

— Батьку, пане гетьмане, порятуй! Ти все знаєш… — почав Петро, затинаючись від хвилювання. — Сара… Наречена моя…