— В першу мить я хотів убити і тебе, і себе… Та серце мене стримало, воно підказало мені, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав… я благав бога… І ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я від думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край!

— Батьку, як ви могли подумати таке? — гаряче промовив отаман і знову весь спаленів від незаслуженої кривди.

— Так, я батько тобі по духу, але не по плоті, — з болем сказав запорожець. — А от якби ти зустрів свого рідного батька, хіба б ти не залишив для нього всіх нас? Хіба б ти не перейняв усіх його думок, його… — старий замовк і впився очима в. Найдине обличчя.

— Але ж ви самі казали, що батько мій був український шляхтич. Та коли б він був єврей, турок, поляк — присягаюся вам, я на нього не проміняв би вітчизни! Тепер ніхто й ніщо не вирве України з мого серця!

— Так, так! — скрикнув дід, задихаючись від якогось несамовитого збудження. — Сину мій! Радосте моя! Втіхо моя!

Він палко обняв названого сина і якусь мить мовчки притискав його до своїх грудей. Найда чув тільки, як сильно билося серце старого і з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей…

— На тебе надіюсь, у тебе вірю, — через хвилину заговорив дід, злегка відхиляючи од себе Найду й з невимовною гордістю вдивляючись у його прекрасне обличчя. — Пересели в себе мою душу, врятуй Україну й не забудь помститися душогубові за дітей і за батька…

— Присягаюсь, — урочисто промовив отаман.

— Вірю, вірю… — прошептав запорожець і, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголів’я.

Смертельна блідість вкрила його обличчя, очі заплющились… Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою і прошепотів:

— Ні, ні, сину, моєї залізної натури радість не вб’є. У цей час почулися чиїсь кроки…

До келії ввійшов Петро й доповів, що все уже готово до від’їзду, ворота полагоджені й нещасні мученики поховані.

— Поставили й хреста, — додав він, — не встигли тільки високої могили насипати.

— Насиплють їм могилу думи й пісні наші, — похмуро відказав отаман. — І тієї могили вже ніхто не зруйнує. До ранку ще далеко?

— Вже світає.

Почувши Петрові слова, дід розплющив очі.

— Світає? — пошепки спитав він, звертаючись до Найди. — Чуєш, світає… поспішай же… ти ще встигнеш, не гай же й хвилини… Пам’ятай присягу!..

— Пам’ятаю, пам’ятаю, батьку… Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!..

На обличчі запорожця промайнула зневажлива усмішка, він махнув рукою і сказав: замість вас полечу й знайду таємний хід, я присягався і знову присягаюсь: помщусь за вас лиходіям так, як помстився б за свого рідного батька!

— Так, так, ти помстишся! — гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. — Ти — син мій, мій тепер син! Мій! Ох, сину, я стільки років таївся від тебе й лише нині можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене… дай обняти тебе ще раз!

Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до своїх грудей і, задихаючись од хвилювання, промовив:

— Мій син, мій! Українець серцем і душею і страшний месник ляхам!

— Українець серцем і душею і страшний месник ляхам! — повторив за ним і Найда.

З грудей запорожця вирвався несамовитий крик тріумфу.

— Дякую тобі, господи! — прошептав він, зводячи очі до неба. — Ти вже тут, на землі, заспокоїв моє розтерзане серце… Іди ж, сину… іди, але бережи себе: в тобі єдиному моє життя, моя радість…

— Бережіть себе, батьку! — тремтячим голосом промовив отаман і припав устами до сухих дідових рук.

Старий запорожець прихилив ближче голову Найди і, поклавши на неї руки, ледве чутно мовив:

— То нехай же благословить тебе бог! — і, ще раз поцілувавши козака в чоло, знесилено ліг і заплющив очі.

Ще сонце не сходило, як Найда із своїм загоном виїхав з монастиря й поспіхом, через дрімучий ліс, подався на захід, в напрямку Вільшаної та Лисянки.

Усі їхали мовчки, пригнічені жахом щойно баченого; але, крім цієї спільної причини похмурого настрою, у багатьох було це й своє особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рідних місць, мимоволі згадав замученого ляхами батька; Найда перебував під враженням жахливої розповіді старого запорожця й нового почуття любові й обов’язку, скріпленого присягою, даною отаманом своєму рятівникові; Дарина переживала близьку розлуку з коханим — невідоме майбутнє будило в її душі невиразне передчуття фатальних втрат, дівчина серцем уже чула біду, що насувалася з чорної імли.

Та й у кожного напередодні кривавих боїв зринали з потаємних глибин душі зворушливі спогади.

Коли втомлені коні побігли повільніше, Дарина під’їхала до Найди й тихо спитала його:

— Об чім, коханий, так задумався?

— Га?! — здригнувся отаман від несподіваного запитання, яке порушило його задуму. — Це ти, моя люба, моя зоре?