— Будуть, ваша ясновельможність, — з догідливою усмішкою шанобливо схилив голову губернатор. — Його мосць староста — улюбленець Кіприди, то вона повинна потішити його душу прекрасним.
— О? Коли так, то гостинність панська мене полонить цілком, — примружив очі Потоцький, — і я, чого доброго, покину свій Канів і оселюся в пана…
— Був би невимовне щасливий, — схрестив на грудях руки Кшемуський.
— Хе-хе! Я набридну… Але панська привітність і гостинність безмежні… і я неодмінно напишу моєму приятелеві князеві Олександрові про надзвичайну гречність пана и попрошу в нього дозволу переселитися… — Потоцький лукаво глянув на губернатора й провадив весело: — Ні, без жартів, і замок, і сад, і природа тут чарівні… В мене, правда, ширше… і грандіозніше… Дніпро, звичайно, посперечається з цією калюжею, одначе й тут принадно. Ось і містечко гарно вирізьблюється з темряви; шкода тільки, що не дуже виразно — якби з тилу сильний вогонь, — він ефектно б осяяв і костьол, і магістрат, і всі високі будівлі.
— А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.
— Що пан надумав? Містечко палити?
— Воронь боже! У мене там по той бік хлопського селища складені величезні ожереди соломи, то я ними й освітлю містечко.
— Але від ожередів можуть зайнятися й хати.
— Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потім уже і їхні хліви.
— Ну, коли так, то й прекрасно…
Кшемуський поспішив віддати потрібні розпорядження. Пан підчаший, найближча в інтимних справах особа, доповів між іншим губернатору, що дівчини, попової вихованки, першої, на його думку, красуні в містечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справді кудись відлучилася, але що він неодмінно її розшукає.
— Та й припровадиш у замок… Ну, хоч би за покоївку до панни Теклі абощо.
— Слухаю, ясновельможний пане!
— Неодмінно, — додав губернатор і почав щось таємниче шепотіти своєму довіреному.
А той тільки все вклонявся та казав:
— Слухаю, все буде зроблено.
Тим часом дами, ждучи процесії, посідали на терасі, а чоловіки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похід, вихоплений, як висловлювався господар, із садів Магомета.
В альтанці, що була в центрі широкого майданчика, розмістився оркестр; тільки-но господиня махнула рукою, він гримнув урочистий полонез, — ту ж мить спалахнули потішні вогні, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами і кущі, і дерева, і гостей, які вп’яли пожадливі погляди в широку просіку, що вела до альтанки.
Але процесія не з’являлася: ждали господаря. Пані Ядвіга була роздратована його відсутністю, нетерпіння гостей зростало.
Нарешті Кшемуська, довідавшись, що чоловік її в якихось справах подався на дворище замку, обурилась і поспішила туди.
Губернатор, віддавши останні розпорядження, пішов був назад до гостей, але тут його перестріла дружина.
— Ти збожеволів чи що? — накинулась вона одразу на чоловіка. — Залишив вельможного гостя… затримуєш процесію…
— Давав розпорядження, моя сувора пані, відносно цієї самої процесії, а тепер ходімо: все буде гаразд…
У цей час підійшов до нього маршалок і доповів, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.
— Турбувати мене такими дурницями! — гнівно гримнув Кшемуський.
— Провчити б слід… — додала пані.
— Падам до нуг, — пробурмотів зблідлий маршалок, — я його вижену зараз же!
— Ні, поклич негайно сюди! — грізно звеліла пані Кшемуська. — Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори… поговори, уконтентуй його!
За хвилину перед грізним можновладцем стояв сивенький дідок з ріденькою борідкою у сірій пістрявій рясі. Він злякано кліпав очима і раз у раз вклонявся. Пані Ядвіга з огидою одвернулась і відійшла.
— Ну? — кинув йому губернатор.
Від того грізного «ну» мороз побіг по зігнутій спині священика, й він, затинаючись, перериваючи мову зітханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:
— Ваша ясновельможність, наш опікун і заступник, будьте батьком, захистіть во ім’я господа бога і його святої правди…
— Ну! — ще грізніше гримнув Кшемуський і бридливо відступив назад.
— Нашій церкві, во ім’я Іоанна Предтечі, що на фільварках, здавен, з дня її фундації, князі Яблоновські подарували ругу, затверджену й князем Олександром…
— Ну?!
— А отці базиліани відняли її й вивезли звідти до себе на тік той хліб, який ми сіяли й жали, — останній наш прожиток.
— І добре зробили.
— Але в нас є княжі записи, вони внесені і в міські книги, відомі й братству.
— Ти ще нагадуєш мені про братство й про міські книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобі пропишу записи!.. Гей! — ляснув він у долоні, і на цей поклик з’явилося кілька челядників.
— Візьміть його, я з ним розправлюся потім.
Упав приголомшений старий у ноги своєму катові й заблагав:
— Зглянься, ясновельможний пане, на мій сан, на мою немічну старість… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…