— Пречудове!.. Головне — конфедерація від нас недалеко, в Барі. Я член її… Ясновельможний пан буде щонайповажнішим…

— Радий, радий і клопотатимусь за Пулавського…

У цей час до співрозмовників підійшло кілька гостей; виявилося, що й вони провадили жваву бесіду на ту ж саму тему; але серед них знайшовся один, який зовсім розходився з думкою більшості: його слова й викликали гарячі заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.

— Задушили, задушили поспільство цілком! — кричало кілька голосів.

— Ні, панове, не задушили ви поспільство, воно тільки затаїло злість, а нас, шляхту, ненавидить до глибини душі.

— Ха, — обізвався один шляхтич зневажливо, — а панові дуже потрібна любов того бидла? Пан, може, хоче обніматися й цілуватися з тими схизматами?

Весь гурт дружно зареготав, але суперечник не збентежився від цього брутального глузування, а дивився на всіх ясно, спокійно, навіть з поблажливою усмішкою, що грала на його великих, м’яко окреслених губах. Хоч він був і негарний, худорлявий і непоказний, але прекрасно розвинена його голова, з благородно окресленим чолом і розумними, трохи короткозорими очима, справляла симпатичне враження і свідчила, що ця людина сповнена внутрішньої, прихованої сили. То був молодий учений, шляхтич Левандовський, що оселився недавно в своєму родовому хуторі поблизу Лисянки.

— Не святкуйте, панове, перемоги і не дивіться так легко на тривожний, близький до кризи час, — провадив він серйозно, не звертаючи уваги на безтурботний, веселий, підігрітий алкоголем настрій своїх слухачів. — Ненависть люду, який стогне під несправедливим гнітом ваших економів, отаманів і різних жондців, може за першої-ліпшої нагоди проявитися таким вибухом помсти, який захитає всю вашу видиму могутність і вжахне світ…

— Вітаю пана Левандовського! — зухвало кинув у вічі шляхтичеві один з його опонентів. — Якщо пан боїться цієї погані, то йому слід усе пробачити: хто боїться, тому в очах двоїться!

— А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? — зауважив другий.

— Можливо, — підхопив третій, — звідси й пророкування.

— Протестуюсь! — крикнув Левандовський.

Усі загаласували.

— Та нам тепер не страшні, — кричав перший опонент, — не тільки хлопи, а й круль, і сейм, і сам диявол!

— Ми самі тепер крулі! — крикнуло кілька шляхтичів, дзенькнувши острогами й брязнувши шаблями.

— По-перше, панове, ви не крулі, — перечекавши, поки затих галас, заговорив знову Левандовський, — а тільки служите в командах у крулів, а, по-друге, саме в цьому й безсилля Речі Посполитої, що олігархія захопила владу в свої руки, знищила значення закону, сейму й державної влади; можновладці розбили славну й сильну колись Польщу на кілька ворожих поміж собою таборів і взяли собі на розум, що їхні дрібні особисті інтересики та свавілля й становлять усю суть Речі Посполитої.

— Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентів пан? — з погрозою обступила Левандовського група опонентів.

— Панове лицарство! — палко мовив, піднісши руки, Младанович і підійшов з своїм хорунжим до товариства. — Я бував у Франції, в Парижі і всілякі диспути чував, там вони скрізь провадяться безборонне. Це дуже корисно для розуму, але не повинно викликати розлюченості… Це, так би мовити, лицарський турнір слова… а на турнірах, шановне панство, переможця прикрашають вінком.

— Але, ясновельможний, — вже стриманіше загомоніли деякі голоси, — цей пан ображає нас і Річ Посполиту своїми словами…

— Нікого я, панове, не маю наміру ображати, — підніс голос Левандовський. — Я кажу щиро і кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжній, а не фанатичний… Я був недавно за кордоном і зустрічався з видатними особами сусідніх держав: усі ці моцарства — й Австрія, й Пруссія, й Московія — дивляться на Польщу, як на вмираючу від внутрішнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московія заступається за єретиків, своїх одновірців, та німці, повірте, ще більші наші вороги: вони до часу не втручатимуться в наші чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданість нашого вельможного панства…

— Ого! Одначе! — почулося кілька роздратованих голосів.

— Занадто сміливо, — зауважив і Младанович.

— Я ще раз кажу — розгнузданість, — підкреслив Левандовський, — бо всі багатства й прибутки країни відібрані в Речі Посполитої і перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулівські бенкети, на безумні забаганки та на дикі забави; держава ж позбавлена прав і знесилена. Хіба при такому стані речей може Річ Посполита дати відсіч зовнішньому ворогові?

Під час цієї останньої тиради непомітно підійшов до гурту суперечників господар замку і став з подивом прислухатися до мови свого підвладного шляхтича.

— Що вона має для самозахисту? — тим часом провадив далі Левандовський. — Ні влади, ні грошей, ні війська!

— Помиляєшся, пане! — різко перервав його хорунжий Младановича. — Є у Речі Посполитої оборонці, ті оборонці — ми, благородне лицарство, найкраще в світі військо: ніхто ще з нас не розучився орудувати списом і шаблею, ніхто з нас не дозволяв ще нікому наступити собі на ногу… і ось ми утворюємо конфедерації проти Москви за шляхетську вольність!