Екіпаж знову покотився попід темним лісом. Праворуч місцевість понизилась і заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.
«Через десять хвилин поворот, — думав Левандовський, — а звідти до мого двору їхати хвилин п’ять, не більше… Ото здивується голубка, — перелякається, подумає, що справжній наїзд. Добре, що я в першому екіпажі, — зараз її заспокою… Ех, коли б уже скоріше додому! Як мені тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нічого не вдієш: у нас же немає закону й немає захисту від свавільного насильства можновладців, ну й змушений бувати, запобігати… Ех, нещасний край! Тільки й спочиваю душею в моєму гніздечку, серед моєї любої, дорогої серцю сім’ї!»
Доріжка звивалася то узліссям, то гадючкою втікала під тінь високих ясенів; на одному закруті її, пам’ятав Левандовський, уже видно було вузьку світлу смужку ставу… і тепер він з нетерпінням ждав того місця, але не діждався… мабуть, прогавив… Та однаково, ось кінчається ліс… Зараз, ось із-за цієї купи дерев, так і блисне в вічі плесо ставу, вигляне й хутірець-Щасливий господар його не одривав погляду від останніх кущів високого козолисту, що закрили краєвид; але ось вони лишились позаду, і Левандовський скрикнув від жаху, божевільне витріщивши очі: ні ставу, ні млина, ні саду, ні будь-яких ознак житла! Перед ним лежало голе хвилясте поле, на якому не було жодного кущика.
— Ой! Я божеволію!.. Де ж це все? Провалилося? — залементував Левандовський, вхопившись руками за голову.
Кшемуський з єхидною посмішкою торкнувся коліна Потоцького.
— Дружина… дитя! — приголомшений ударом, прохрипів Левандовський і впав непритомний з козел.
Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замість сміху та веселощів, усіх охопило моторошне почуття.
— Підведіть скоріше цього дурня, облийте водою, — захвилювався Кшемуський, — од перепою сам збився з дороги і, як баба, ще й непритомніє.
— То панський жарт — потіха! — зауважив Потоцький.
— Геть-чисто все розібрали за одну ніч і вирівняли… — самовдоволено відповів Кшемуський.
Челядь і гості кинулись допомогти Левандовському, хто пробував влити йому в рот рому, хто почав старанно змочувати йому голову й бризкати холодною водою в обличчя.
Спільними зусиллями пощастило нарешті повернути Левандовського до життя, але він так і не отямився. Опритомнівши, нещасний схопився на ноги й, волаючи «рятуйте!», кинувся був бігти до свого хутора, який, із злої, пекельної волі, провалився крізь землю. Та Левандовського наздогнали і втримали; тоді він забився на руках у челяді й почав усе на собі рвати.
— Та заспокойте цього йолопа! — гукав з колимаги Кшемуський. — Поясніть йому, що й хутір, і сім’я його не пропали, а що він тільки збився з дороги!
Та ніякі слова не впливали на шляхтича: він їх не чув і не розумів; з божевільними, налитими кров’ю очима, з перекошеним обличчям і піною коло уст він біснувався, кричав і посилав комусь прокльони.
— Кровопивці, злодюги! Зрадники, згубники великої і славної Польщі! Ви все святе втоптали в смердюче багно… Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рід! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, — якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в крові потоне все і ваші родини… чужа нога наступить п’ятою на ваші груди!
Збентежений господар зовсім розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би він розпорядився, та при вельможних свідках було незручно, до того ще й гості були очевидьки приголомшені словами божевільного.
На щастя, з цього скрутного становища його вивів гонець, що несподівано прискакав із замку.
Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебніший кардинал, нунцій найсвятішого папи, й що, крім того, одержано з Варшави й Києва тривожні вісті.
На останню звістку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунція схвилював усіх, і про Левандовського одразу забули.
Гонець тим часом передав губернатору листа від дружини його, ясновельможної пані Ядвіги.
Лист був лаконічний, зміст його був такий:
«Знову підкинуто в замок таємничу записку, писану тією ж самою рукою; в ній говориться те ж саме, що й раніше: «Оплакане вами живе і завдасть вам ще більше сліз!»
Кшемуський, прочитавши цього листа, зблід і похитнувся, наче підрубаний дуб, і коли б його не підтримали, він би так і гримнув на землю…
IV
Теплий травневий вечір тихо спускався над невеликим селом Малою Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега річечки Лисянки, там, де вона впадає в Синюху.
Косе проміння сонця обливало золотом біленькі стіни хат, що виступали із зелені садів, виблискувало кривавим вогнем в маленьких віконечках і зливалося в ніжне сяйво над потьмянілим хрестом невеликої дерев’яної церкви, яка височіла над стрімкою кручею край села.
І церква, і дзвіниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошені стіни й солом’яна покрівля потемніли від часу, і навіть хрест на гостроверхій вишці, колись вкритий позолотою, геть почорнів. Невеликий цвинтар, порослий високою зеленою травою, оточував церкву; біля огради його видно було кілька низеньких могил з похилими дерев’яними хрестами, а то й зовсім без хрестів.