Після того, як вийшла пані губернаторова, товариство ще більше збентежилось:

ті, що ждали урочистої процесії, почали шепотітися поміж собою, кпити одне з одного, вельможні гості теж були ні в сих ні в тих і шукали очима господарів, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, які ремствували на зволікання з забавою.

Текля страшенно хвилювалась; вона помітила, що веселий настрій в товаристві підупав, і не знала, в чому річ… У когб б спитати, де її названі батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нікого із знайомих; недалеко стояв тільки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, і Текля зважилась його потурбувати.

— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко підійшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвінким голосом:

— Падам до нуг, весь до панських послуг.

Текля глянула йому в очі й заніміла: якесь моторошне почуття, зіткане з страху, подиву й захвату, охопило її цілком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, і вона ледве могла боязко промовити:

— Ох, я помилилась… Думала, що наш…

— Приділи, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись і мені…

— Пан такий ласкавий… мені хотілося, щоб батько мій… він, певно, на замковому дворищі… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…

— Лечу передати бажання вельможної панни, — і лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.

— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манірна панна, коли він поквап-но відійшов.

— Не знаю, — відповіла Текля.

— Чи не диявол з пекла?

— Якщо й диявол, то привабливий.

— Ха-ха! Люба! — щиро засміялася Вероніка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистіша і найвідданіша батькові душа, це наш славний сотник Гонта.

— Простий козак? — розчаровано процідила Текля.

— Ні, шляхетний, нобілітований, із замкової козачої міліції.

Гості, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вітальні вигуки: то з’явилося подружжя господарів.

Кшемуський махнув хусткою, і з фортеці гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усі щільніше обступили алею і затаїли подих.

Почувся глухий гуркіт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волів білої масті, прикрашених червоними стрічками;

на бочці верхи сидів Бахус, якого підтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощів були чарівні, їх постаті стрункі й зграбні, але самий вираз облич не пасував до їхніх ролей: замість веселощів у поглядах німф тремтів переляк і страждання.

Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачів, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазію й розсилати ковші тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…

— Досконале, досконале! — хрипів, прицмокуючи, Потоцький і потискував вдячно руку господареві.

Младанович не міг устояти на місці, він підбігав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.

— Delicilux! Пречудової — шепотів він.

Слідом за Бахусом поплив у якійсь розмальованій мушлі, запряженій дельфінами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помості, драпірованому у синю термаламу, неначе хвилі, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубі гостям усіляку рибу; то були якісь дуже хитромудре приготовані цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачів квітами.

Слідом за Нептуном з’явилася процесія народів, які представляли різні країни;

звичайно, перша фігурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбранні; панну оточувало пишне лицарство з біскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному різноманітною зброєю, помості; її везли запряжені в ярма православні хлопи, одягнуті в лахміття. Поява цієї групи викликала бурю захоплених вигуків:

— Віват! Нєх жиє! Смерть схизматам!

Про кожну переміну в процесії сповіщалося пострілом гармати й зміною потішних вогнів, а появу Польщі було зустрінуто сальвою всієї фортечної «армати». Цей гуркіт гармат, змішаний з несамовитими криками очманілої від хмелю й захвату шляхти, докотився до містечка, розбудив і його фільварки, і далекі висілки. Усі злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли сліпучо спалахнула пожежа за околицею, жителів охопив жах.

Усі в одчаї заметушилися по вулицях і з зойками: «Пожежа, горимо!» — кинулись на майдан, а то й до найближчого лісу.

Давно вже підпалені були з чотирьох боків довжелезні ожереди Лисянської економії, та гості, захоплені незвичайним видовищем, не помічали спершу далекої заграви, а коли з’явилася в процесії Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бік містечка здіймалося й вирувало в нічній темряві ціле море полум’я, темні силуети найближчих будівель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум’ї.