Розкішна постать Польщі, пишне лицарство, запряжені в ярма селяни здавалися тепер облитими кров’ю і надавали всій цій картині зловісного характеру.

Шалені вигуки гостей, що зібралися в саду, під тиском цього враження почали стихати й змінюватись якимсь пригніченим мовчанням.

— То не жарт, пане, — заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кше-муського, — може все містечко згоріти.

— Пусте! — заспокоїв його господар.

А процесія тим часом посувалась далі. Пройшли народи Європи, Азії, Африки й Америки. Хоч валка різних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачів не відгукувалось на ці строкаті картини й чекало сильніших відчувань.

Сам тільки Левандовський з двома молодими шляхтичами, які співчували його ідеям, стояв збоку, обурений до глибини душі всіма цими витівками.

— Держава виснажена, стоїть на краю загибелі, а вони витрачають награбовані багатства на таку мерзоту!

Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, і з темної зелені з’явився пишний кортеж богині Кіприди. її колісницю везли три пари білих, як сніг, цапів з позолоченими рогами, обвішаними гірляндами троянд; цапів вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стріл за плечима; такі самі амури оточували колісницю й завершували процесію.

А навколо лунали дикі, шалені крики:

— Віват! Нєх жиє!

Після дикої оргії пізно попрокидалося панство, прочумувалося воно ліниво, з тупим болем голови, з відчуттям тваринного пересичення… Але його чекали нові забавки.

На дворищі замку стояли вже запряжені в різні екіпажі ситі коні в дорогій краківській збруї і верхові чистокровні румаки.

Вийшов із замку Кшемуський, ведучи під руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свіжих лиць і виявило цілу сітку зморщок, що променились коло очей і губ старости.

Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне місце, а сам, разом з уманським губернатором, сів проти старости на передньому сидінні.

— Знаєш дорогу на панський хутір? — спитав господар у машталіра, показуючи головою на пана Левандовського.

— Не знаю, ясновельможний пане, — відповів той.

— То сідай, пане, на козли й показуй йому дорогу, — звернувся господар до Левандовського.

Той мовчки виліз на козли. Машталір стьобнув довгою пугою, передні коні стали дибки, дишлові рвонули, і ридван, хитнувшись з боку на бік, важко рушив з місця.

Слідом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучі вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, компліментом, вітанням; знялася хмара куряви і вкрила весь поїзд золотаво-сірим серпанком. Левандовський показував машталірові дорогу, котру, між іншим, усі в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потім на перехресті біля корчми взяти праворуч і гін троє проїхати на Вільшану путівцем, попід узліссям. А там уже, мов на долоні, буде видно хутір. Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в сріблястій зелені верб та осокорів; він лежить у мальовничій долині, схили якої засаджені прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пірамідальних тополь, а серед них біліє критий черепицею будиночок; з темної зелені лип і дубів визирають теж червоними плямами покрівлі інших будівель. Через став тягнеться гребля, а в кінці її виблискують колесами гомінливі млини — все це видивляється в чисті води ставу й немов сміється із затишних куточків зелені. Левандовський у думці вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болісно стискалося серце. Звичайно, хіба міг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається… вона не звикла до таких вакханалій… та й образити можуть: хіба ручиться хто за стриманість цієї дикої орди?

Такі думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, і воно щеміло від болю й туги…

А екіпаж, похитуючись, котився далі, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутір… Раз він звернувся й до Левандовського:

— А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?

— Вночі з зав’язаними очима знайду своє гніздечко.

— Правда? А все-таки краще розпитай жида.

Левандовський на цю пораду тільки посміхнувся. Екіпаж саме зупинився біля корчми. Вискочив корчмар і почав догідливе вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусід, а тому він і звернувся до нього із звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторі.

Гершко лаконічно відповів:

— Нічого, пане, не знаю.

— І дружини моєї не бачив?

— Може, пане, бачив, а може, й ні…

— Як — може? Хіба не був на хуторі?

— Може, був, а може, й не був…

— Гайда! — перервав цей діалог губернатор. — Варто розпитувати жида: в нього від страху аж пейси спітніли… Він не знає, з ким говорить і про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї пані розпитаєш про все. Гей, рушай!