Натовп спершу понуро мовчав, та чим далі говорив Гонта, тим ясніші ставали обличчя слухачів, а при останніх його словах уже почувся схвальний гомін і вигуки:

— Правда, правда! Ми тобі віримо!

— А моїх козаків що може схилити до віроломства? — вів далі сотник. — Тижневий грабунок, за який буде тільки одна нагорода — шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав їм волю, що їхні сім’ї звільнено від усяких повинностей і поборів, а тепер іще оголошую своїм козакам, що князь за їхню вірність при втихомиренні хлопів дарує їм у вічне й спадкове володіння і садиби, і землі, по десять моргів на душу.

— Спасибі князеві! Пошли йому, боже, вік довгий! — збуджено загомоніли козаки, щиро зрадівши з князівського дарунка.

Сара слухала Ґонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумніву: сотник лукавить і двоєдушничає, щоб виїхати з міста й віддати його в гайдамацькі руки… А вона мовчить і не викриває зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Ґонту, то гайдамаки будуть розбиті, замордовані…

Ці душевні муки довели дівчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах і майже втрачала свідомість… Раптом, заломивши руки, Сара скрикнула в розпачі:

— Господи! За що ти поставив мене поміж двома мечами?! Сусіди кинулись були до дівчини, та, глянувши в безтямні очі, одвернулися, зрозумівши, що страх і горе потьмарили її розум.

— Чи вірите ви тепер, дорогі земляки, мені й моїм козакам? — на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта.

— Віримо! — одностайно відповіла юрба.

Тут нервове збудження Сари дійшло до крайньоїмежі, й вона, зібравши останні сили, крикнула:

— Не вірте: він зрадник!

Крикнула і впала, мов нежива, біля дверей синагоги.

Метушня, що було знялась поблизу дівчини, лишилась непоміченою серед загального збудження й звуків урочистого маршу надвірної команди, яка вирушала в похід.

XXV

Найда із своїм загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; і лише переконавшись, що погоня відстала, спокійно поїхав далі, в душі дякуючи богові за свій порятунок. Усі повеселішали, гнітюча мовчанка змінилася гомоном, жартами й дотепами. Загін без особливих пригод досяг Довгого лісу, перепочив там, після чого отаман вирішив заїхати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нині головні сили Залізняка.

Отець диякон, добре знаючи всі стежки, всі нетрі та яруги Мотронинської пущі, вивів загін на вірну дорогу, й надвечір того ж дня гайдамаки вже підіймалися на круту монастирську гору. Ні в Довгому, ні в Мотронинському лісі вони нікого не зустріли, а їм дуже хотілося дізнатися про успіхи повстання; цікавість і тривога підганяли подорожніх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загін поїхав швидше… Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навіть перед самим монастирем шлях був безлюдний — жодної живої душі не побачили гайдамаки, а по-друге, — у вечірній час чомусь мовчали дзвони.

— Тривожиться дух мій, — сказав диякон Найді, зненацька осадивши коня. — Що нікого ми не зустріли дорогою, це ще не біда: усе живе пішло в загони, та й годі… А от що дзвони мовчать напередодні свята… то це не гаразд.

— Я, отче, вже давно занепокоївся, тому й коня підганяю, — мимохіть зітхнув отаман і гукнув, обернувшись назад: — Пильнуй! До зброї!

Усі відразу насторожились, перевірили зброю і, натягнувши повіддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибині лісу, густішаючи біля коріння могутніх дубів, уже причаївся присмерк, кругом стояла гнітюча, мертва тиша.

З важким передчуттям підіймалися подорожні на монастирську гору. В одному місці у кущах Найда побачив труп і мовчки показав на нього дияконові. Той під’їхав до мертвяка, глянув на нього і, повернувшись, шепнув отаманові:

— Монастирський служка!

— Біда! — тихо кинув отаман і пришпорив коня.

— Невже щось трапилось? — болісно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем.

— На бога, панно!.. Тут небезпечно… — зупинив її Найда і поскакав удвох з дияконом до того місця, де дорога повертала до святої брами.

Перед ними постало видовище, яке’ прояснило все одразу: кам’яні стіни брами були пробиті й обвалені; замість каплиці з янголом на шпилі чорніли обгорілі стовпи й балки; одна половина воріт, перекосившись, висіла на стовпі, друга — розтрощена — лежала долі; висячий міст було зірвано з ланцюгів і кинуто в широкий рів, викопаний довкола муру. Крізь роззявлену пащеку брами виднівся уже повитий сутінками монастирський двір; але позолочені бані головного храму ще блищали високо над мурами, відбиваючи теплі тони призахідного сонця.

Тепер не залишалося ніякого сумніву — монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподівану тривогу або ж через те, що вирішили зберегти приміщення для католицького кляштора.

— Горе! Зруйновано опору нашу! — із стогоном вигукнув отаман.

— Нашу святиню! — з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами.