Тільки-но титар з дідом сховалися в провулку, як до церковної огради підскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шість розпряжених возів, бо на конях в усіх напрямах помчали хлопці й дівчата. На цвинтарі біля замкнених дверей церкви юрмилося чоловік дванадцять літніх статечних господарів. З найближчої вулиці й з поля поспішали люди.

— Відімкніть церкву! — крикнув довудца селянам, які сиділи на паперті. Ті встали, скинули шапки й, перезирнувшись поміж себе, нічого не відповіли.

— Відімкніть! — ще голосніше крикнув шляхтич. — А ні — всіх посаджу на палю…

— Змилуйся, пане, — відповів статечний господар, що стояв попереду, — чим же ми відімкнемо, коли в нас ключів немає?

— Ага! У вас ключів немає? Де ж вони? У кого? У кого? — лютував довудца, наїжджаючи конем на людей.

— Не знаємо, пане, в панотця або в титаря…

— Ведіть титаря!

Селяни переступали з ноги на ногу, але ніхто не рушав з місця.

— Сокир! Рубайте двері! Чуєте? Зараз же мені рубайте двері!.. Чого ж ви стоїте, хами? Я їх висаджу сам!.. — і він, стиснувши коня, помчав до дверей.

Селяни зімкнулись і заступили дорогу, замахнувшись на коня ціпками. Кінь рвонувся вбік і мало не скинув з сідла завзятого улана.

— Церкви не дамо! — глухо обізвалися з натовпу.

— Не дасте, пся крев?! — зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. — Та я вас на капусту посічу! — і він, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що їх стало більше й що вони зімкнулися щільною лавою, миттю повернув до воріт і крикнув на все горло:

— Гей, сюди! До зброї!

На цей крик до нього підскакав гусар.

— Гвалт! Рятуйте! — закричали селяни й всі, як один, кинулися до титаревого двору.

Довудца й гусар шарахнули від натовпу вбік, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вільний, і селяни, не звертаючи уваги на гусарів, кинулись прямо до титаря. Вони не помітили навіть, що з протилежного боку майдану мчав. новий загін, чоловік з двадцять драгунів, на чолі з осавулом полковника Стемпковського; осавул повідомив довудцові, що губернатор уже виїхав із замку в супроводі сотні команди й прибуде сюди через півгодини найпізніше.

До прибуття драгунів довудца не тільки не мав наміру чіпати розлючених селян, але й подумував уже про відступ; та й тепер, хоч і прибула підмога, він не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати відсіч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вівцями. «А коли це не вівці, а вовки… то ліпше, поки немає явної переваги, не рискувати, — думав губернаторів небіж. — Тим більше, що його основне завдання — відімкнути й приготувати церкву, отже, на неї і треба вдарити, добре, що хлопи залишили її без захисту». І він наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в’їхав в ограду.

Спішившись, гусари кинулись до дверей, але всі двері були взяті на засув і дуже міцні — дубові й ковані залізом; висадити їх не вдавалося…

Довудца підбігав то до одних, то до других, але, бачачи, що всі зусилля марні, дедалі більше лютився. Час летів, щохвилини міг над’їхати губернатор, а довудца, посланий його ясною мосцю, й досі не виконав доручення та ще поквапився стратити священика, який знадобився б губернатору і для допиту, і для кари… Головне ж, згаяв час: коли він прибув, у селі було порожньо, а зараз з усіх кінців збігаються бунтівники. А тут цей дзвін… б’є на сполох, скликає… Ще, чого доброго, з’являться й гайдамаки.

А дзвонар, побачивши, що жовніри ламають церковні двері, та помітивши вдалині загін вершників, почав дзвонити швидше: мідний стогін, що жалібно лунав з дзвіниці, хвилями котився на всі чотири сторони, наче волаючи про страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу.

— Це він, пся крев, збунтував усіх! — немовби зрадів довудца, що нарешті знайшов винуватця своїх невдач. А дзвонар’ тим часом, вигинаючись то в той, то в другий бік, розгойдував, що було сили, важке серце великого дзвона.

— Зняти його, шельму! На палю! — гаркнув на гусарів довудца. Троє з них кинулось шукати драбину…

— Слухай-но, ти, шельмо! — крикнув дзвонареві пан довудца. — Якщо ти зараз же не перестанеш дзвонити, то я на твоїх очах усю твою сім’ю спечу на повільному вогні, а тебе посаджу на палю… Якщо ж перестанеш — усім дарую життя.

Дзвонар почув цей ультиматум і на мить був задумався… Та ось дзвін знову судорожно застогнав.

— Подихай же! — несамовито загорлав довудца й, вихопивши пістоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, і той жалібно зойкнув, наче від болю.

У цей час до пана довудци підбіг один із гусарів і повідомив, що маленькі задні двері вибито. Довудца поспішив за ним і через вівтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали двері на дзвіницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу відрубав розлючений пан довудца.

А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарі густої куряви мелькали конфедератки, каски, черкеські папахи й козацькі шлики конвойного загону.