— Шукатимемо! — уперто відповів Аркадій.

— А завтра ж Петра й Павла.

— Дарма-Мовчки повечеряли, мовчки полягали. Та цієї ночі їм не спалося. Найда чув, як Аркадій раз у раз перевертався з боку на бік, сам він теж не склепив очей… Десь вдалині моторошно завивали вовки.

Уже сіріло, й навколишні предмети чіткіше виступали з темряви, коли Найда врешті задрімав. Та не минуло й півгодини, як його розбудив сповнений радісної тривоги голос Аркадія:

— Ти спиш, друже?

— Ні! — відповів Найда, квапливо протираючи очі. Аркадій уже встав, обличчя його було збуджене, очі горіли.

— Ну, то вставай, я додумався, як шукати!

— Невже? Як саме? — вигукнув Найда.

— Кажу тобі, все розміркував! Слухай, у записці сказано, що похила сторона росте над самою землею, отже, під нею не могло нічого рости; виходить, у той бік од пенька, куди росла похила сторона, має бути чисте місце, без жодного пе-ньочка.

— Ай справді! — вигукнув Найда. — Мені теж цілу ніч не давала спокою одна думка, та, з горя чи з досади, не міг дібрати в ній толку, а тепер одразу все збагнув… Я покажу тобі, де стояв цей дуб і в який бік росла його похила сторона.

Не тямлячи себе від радощів. Найда, перестрибуючи через пеньки й колоди, добрався до того місця, де він учора серед розкиданого сухого гілля побачив дубовий пеньок.

Аркадій не відставав од нього.

Хвилин через п’ять вони відшукали пеньок. Глянувши пильно довкола, Найда радісно скрикнув:

— Тут, тут! Без сумніву, він…

Аркадій зупинився поруч з Найдою і вхопився рукою за груди. Од великої радості він не міг вимовити й слова.

Сонце ще не зійшло, але все довкола було добре видно.

— Він, він! — не вгавав Найда, насилу зводячи дух. — Поглянь, як густо кругом, особливо з цього боку, стоять пеньки—і широкі, старі, й молоді, а тут, бачиш, усе чисто, аж до пенька тієї сосни. Тільки шматочки кори та обрубане гілля. Збоку усохлої половини росли дерева, а ось ця, що росла, нахилившись до землі, заглушила все під собою, і з цього боку валяється й гілля. Бачиш, скільки його, і це незаперечне доводить, що саме в цей бік була нахилена жива половина дуба… Бачиш, усі дерева валили в той бік, до степу, і там уже очищали їх від кори й гілля, а що розчахнутий дуб похилився в протилежний бік, то його тільки туди й можна було валити, тому він і впав у бік лісу, тут його й очистили.

— Воістину все це так! — промовив Аркадій. — Подякуймо ж господові, що явив нам свою ласку, й продовжуватимемо свою роботу, може, вже сьогодні ввечері й назад вирушимо. Незабаром зійде сонце, треба вже відрахувати кроки!

Найда стрепенувся.

— Правда, — погодився він, — але насамперед маємо встановити, як далеко сягала похила сторона дерева.

— Що ж, мені здається, це не важко встановити. Адже сосни в лісі ростуть так, що стовбур їх лишається голий і тільки на вершині розростається гілля, отже, похила сторона дуба могла вільно рости майже до цієї зрубаної сосни, своєї найближчої сусідки. — Аркадій відміряв од пенька сосни невелику відстань, кроків п’ять чи десять.

— Так! — погодився Найда. — В усякому разі, якщо ми й помилимося, то всього на кілька кроків уперед чи назад, а це легко можна буде виправити!

— Тепер я побіжу за списами, заступами, сокирами, за всім знаряддям. Сонце ось-ось зійде!

Аркадій побіг до скелі, біля підніжжя якої вони склали всі свої речі, й за кілька хвилин повернувся назад.

Від позначеного Аркадієм місця товариші голосно, щоб не помилитися, почали відраховувати кроки. Взятий напрям повів їх по схилу якогось горба. Боячись помилитися в лічбі й напрямі, товариші жодного разу не поглянули кудись убік і, промовивши «сто», одразу вдарили списами, що, не зустрівши ніякої перепони, глибоко ввійшли в м’яку землю.

— Далі! — уривчасто крикнув Найда, відчувши, що його охопив жах від самої тільки думки про те, що й тут їх могла спіткати невдача. Та цього разу товаришам не довелося довго марудитись: спробувавши списами в кількох місцях землю, вони нарешті намацали щось тверде.

— Камінь! — вигукнув Аркадій.

— Камінь! — підхопив Найда і, швидко копнувши кілька разів, справді побачив сіру камінну брилу.

— Тут! — разом крикнули приятелі.

— Хай буде благословенне ім’я господнє! — промовив Аркадій, скидаючи шапку.

— На віки вічні! — тремтячим від хвилювання голосом відповів Найда. — Тепер я вірю, що господь допоможе нам знайти скарб!

Обидва глибоко зітхнули, випростались і тільки тепер підвели голови й озирнулися довкола.

Друзі стояли на досить високому горбі. З того боку, звідки вони йшли, підйом був ледь помітний, а з протилежного — набагато крутіший.

Вершина горба була гола, й тільки на її східному боці росли, сплітаючись корінням, дві старі сосни. З горба далеко виднівся степ, поруб і річка…

— Ну, та й привільне ж тут, гарно, наче й дихати легше! — озираючись довкола, захоплено промовив Аркадій. — Ех ти, друже мій, і як це нам одразу не спало на думку, що дуб повинен був рости якщо не на узліссі, то на вершині якогось горба чи біля його підніжжя, одне слово, в такому місці, з якого і в лісі можна б бачити і схід, і захід сонця?