— О ні, не те, свята мати Серафиме, — палко відказала Дарина. — Намір цариці, наскільки мені вдалося те вивідати, — забрати цей давній руський край під свою державу; вона шукає тільки слушної нагоди для втручання, понеже без неї сусідні держави — Австрія і Пруссія, які також вважають себе протекторами Польщі, можуть виявити невдоволення.

— Ох, видно, прогнівили ми господа, — сумовито захитала головою ігуменя, — і він одвернув од нас, недостойних, лик свій! Загинути нам лишається, чесно померти, та й годі! Бо поки ясновельможні протектори гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас геть замордує і винищить, благочестя, храмів і сліду не зостанеться, православного люду — ані душі… А поки учиниться найяснішої цариці державна воля, то під крило її відійде лише пустеля, усіяна козацькими кістьми, напоєна кров’ю, прикрашена руїнами та пожарищами… — голос ігумені затремтів, сльоза, що бриніла на вії, упала на бліду, немов пергаментну, щоку виснаженої постом і подвижництвом старенької й повільно скотилася по глибокій зморшці.

— Ясновельможна пані! Не тужіть, не плачте, — з палким співчуттям кинулася Дарина до матері Серафими і в сердечному пориві обцілувала її руки. — Я вірю і уповаю, стогін народу прокотиться з краю в край по рідній нашій землі й розбудить орлів, що дрімають у путах. Усі як один, і жінки, і діти повстануть і розіб’ють вікові лядські кайдани!

— Що важить повстання беззбройної і темної юрби? Марний акт помсти — не більше! Ти, дорога дитино моя, тішиш себе нездійсненними гадками… Поки не була розшматована надвоє наша вітчизна, поки у великій країні росли та міцніли великі душі, доти й тривала боротьба за її свободу, а нині в цьому нещасному куточку нашої України вже немає ні шляхти, ні козацтва, ні міщанства, а лишився тільки простий, сірий, замордований у неволі народ. Де ж серед цих злиденних, темних рабів знайдуться лицарі, здатні запалити всіх великою думою?

— Є такий орел! А коли він заклекоче, то й орлят підніметься багато! — захоплено почала Дарина. — Запорожці рвуться сюди і з братньої любові ладні покласти за нас свої голови, лівобережна шляхта й козацтво хоча й не сміють без волі цариці відверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем потай співчувають нам, та й сама цариця про наші біди особисто уболіває і піклується про наш народ перед польським урядом.

— Чула, чула… І отець Мельхіседек повідомляє мене про це в листі, та тільки всі турботи царицині залишаються марні. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють країну… Хто ж насмілиться проти цієї страшної сили піднести голос, коли навіть велика цариця, заради політики, не наважується підняти на них свою могутню руку?

— Насміляться! — збуджено вигукнула дівчина. — Залізняк насмілиться, і Найда насмілиться!

— Найда? — поблажливо усміхнулася ігуменя у відповідь на щире захоплення панни. — Та це ж байка, казка, вигадана народом!

— Ні, не казка, а правда!

— Як правда? Адже люди гомонять — і я чула, — ніби Богун і досі. живе древнім схимником у Печерах і називається Найдою і що нібито в слушний час він скине рясу, знову підпережеться мечем і визволить з неволі Україну, злучивши обидві частини її воєдино… І що нібито він уже скинув рясу й подав навіть бойовий клич.

— І про це ваша ясновелебність чула? Уже заговорили й про це? — в шаленому захопленні вигукнула Дарина.

— Атож, гомонять… Цими днями навіть прочанки розповідали, але ж це байка, і радіти їй, моя дитино, не подобає: адже славному Богунові нині було б двісті років, а хіба життя людське може бути таке довге?

— Звісно, ні. Про Богуна — це байка, але не про Найду! Найда — жива людина… І молодий ще, сповнений сил, високої доблесті, лицар і могутністю, і духом, орел-козак, окраса Запорожжя! — палко вела далі Дарина, виблискуючи очима й зашарівшись. — Він справді був ченцем, спершу в Печерах, а потім у Мотронин-ському монастирі; з туги попрощався з світом, не бачачи порятунку любій його серцю вітчизні, а нині він піднісся духом, запалився надією і кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душі улюблених братів… Народ пам’ятає Богуна, славного лицаря, того й плутає його ім’я з Найдою…

— Он воно що, — спроквола мовила ігуменя, пильно дивлячись на дівчину. — Видно, кохана дитино моя, що ти від щирого серця віриш цим лицарям і глибоко шануєш їх… Дай боже… Дай боже! Твої останні слова і в мене, стару, вселили бадьорість і надію… Усе, звичайно, в руці промислителя. Його воля і його сила! Але й нам, рабам його велінь, потрібна твердість духу і уповання, понеже зневіра вкриває серце іржею… О господи, владико наш! — ігуменя молитовне склала руки й підвела очі до лика спасителя в терновому вінку. — Не дай мені скніти в неробстві й зневірі! — і потім, після короткої молитви, додала, звертаючись до Дарини: — Ти, моя люба ясновельможна панно, підбадьор своїм словом і своєю гарячою вірою дочок моїх, черничок… Ох, потребують вони зело’ твердості й зміцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна… А від підступних і лютих латинян ідуть спокуси та підкупи… Уже якісь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря і отруїли душі двох новеньких черничок Євлалії та Вероніки… Либонь, отруїли, бо сі чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всіх один і байдуже, як поклонятися йому! То навіщо ж, мовляв, ця впертість? Тільки дурні вівці вперті… Риба — і та шукає, де глибше, а людина — де ліпше… Це, бачте, все до того мовиться, що за унію офіціал їхнього митрополита Мок-рицький обіцяє усім пільги й розкоші, а за вперте дотримання благочестя, яке наші напасники іменують схизмою, погрожує бідами й винищенням.