тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурів!
Петро ступив через перелаз і швидкою ходою подався до церкви. Пріся залишилась на місці. Кілька хвилин дівчина сиділа мовчки, поринувши
в задуму; погляд її ніби потонув у залитій сонцем далині, вона не чула й не бачила
нічого.
— За ним тепер іде вся Україна, йому підкоряються всі, — ледь чутно прошепотіла Пріся. Легке зітхання вирвалося в неї з грудей, вона затулила обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрій.
Петро переказав батюшці й громаді пересторогу Залізняка і його пораду — сховати якомога швидше жінок, дівчат, дітей і взагалі усіх кволих і нездатних до бою, а сильним об’єднатися і дати напасникам відсіч.
Лисянські селяни й до Петрового приїзду були у великій тривозі, а від переданої їм звістки, що панська розправа має розпочатися з їхнього рідного села, всі заціпеніли. Серед похмурого мовчання пролунав стогін і дитячий плач… Але диякон підвищив голос і заглушив смутний настрій:
— Не час плакати! — вигукнув він рішуче. — Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катів… Супроти звіра треба стати звіром, а заступники в нас лишилися одні — ніж і вогонь… За кров — кров, за наших жінок і дітей — їхнє падло!!
Вихором рознеслися в натовпі слова диякона й запалили помстою і злістю сотні очей…
На бурхливій, але короткій раді вирішили: диякону залишатися в селі, щоб у разі небезпеки негайно сповістити загін Неживого, який розташувався в лісі неподалік від Лисянки, спорядити підводи, скласти майно й разом з обозом відправити дітей, жінок і хворих до лісу, а Петрові з Прісею, не гаючись, поспішати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всі Петрові умовляння, незважаючи на прохання і сльози всіх парафіян, отець Хома навідріз відмовився виконати волю Залізняка й рішуче заявив, що він помре біля того вівтаря, служителем якого поставив його господь.
Після такої категоричної відповіді Петрові не залишалося нічого іншого, як тільки мовчки скоритися волі батюшки й готуватися до від’їзду з Прісею. Його квапили титар і отець Хома, котрі розуміли, яка страшна небезпека загрожувала дівчині.
Того ж дня, надвечір, Петро із сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Пріся з дитинства чудово їздила верхи.
День був дуже паркий, і хоча сонце вже хилилося до заходу, в повітрі зовсім не відчувалося прохолоди. Повите білястою імлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здіймали копита коней, довго висіла в повітрі й повільно осідала на розпечену дорогу…
Петро й Пріся їхали мовчки, поринувши в свої думи… Дівчина раз по раз озиралась назад, щоб іще поглянути на своє тихе гніздечко, в якому зросла і з якого вирвали її нині й несли невідомо куди бурі житейського моря…
Та хатки села, збігаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку і врешті зовсім зникли за обрієм. Глибоке зітхання вирвалося з Прісиних грудей, вона глянула востаннє на повиту імлою далину, і, рішуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.
Так вони мовчки проїхали ще верст із п’ять. Петро кілька разів стурбовано оглядався назад, але Пріся, заглиблена в свої думки, не помічала цього.
— Ех, буде гроза! — вимовив нарешті з досадою парубок, знову оглядаючись назад.
Пріся озирнулась.
Хоча не відчувалося й найменшого подиху вітерця, західним краєм неба повільно пливли темні хмари, і їх обриси різко вимальовувалися на світлому тлі неба.
— Підганяй коня, Прісю, хоч би завчасу дістатися до лісу! — зауважив Петро.
Обоє пустили коней вчвал.
Тим часом хмари швидко росли й заволікали небосхил. Призахідне сонце просвічувало крізь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловісний вогненний відблиск. Здалеку почувся глухий гуркіт грому… Швидко темніло.
Нарешті на обрії показалася зубчаста смуга лісу, і незабаром Петро й Пріся вузькою стежкою в’їхали під склепіння дубів.
— Ну, слава богу, що добралися! — промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашіле обличчя. — Тут уже безпечно. Ти не боїшся грози, сестро?
— Ні, чого ж її боятись, а от чи скоро ми доїдемо до монастиря?
— Скоро… тільки ось стемніло, хоч навпомацки йди… Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу.
Пріся оглянулась: уже і в полі стемніло, а в лісі й поготів; тільки-но подорожні від’їхали на кілька кроків від узлісся, як одразу ж пірнули в непроглядну пітьму;
вона під деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорній стоячій воді. Вгорі крізь просвіти, між гіллям, проглядало майже чорне небо. Лиховісне шуміло над головами подорожніх верховіття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освітлюючи білим сяйвом таємничу глибінь лісу; гілки дерев при цьому сліпучому світлі здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.
На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але після короткого спалаху блискавки пітьма, що оточувала Петра й Прісю, ставала ще густішою й непрогляднішою. Дощу не було, лише зрідка долинав глухий гуркіт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тільки вночі.