На картині справді було ніби блакитне сяйво, яке розтікалося з крапки, яка при ближчому пригляданні була схожа на людське серце і на обличчя людини водночас.

У променях, що ламались і переплітались, витікаючи з цього сонця, виринали людські постаті й обличчя, звірі, птахи, дивовижні рослини і кристали, за усім цим даленів ніби у тумані на високій горі химерний замок чи палац з високими романтичними шпилями. Уся картина відтворювала ніби якусь іншу реальність. Але до того світу вабило. Це був немов би світ несправджених наших надій і прагнень. Від картини віяло смутком і радістю водночас. На неї таки хотілося дивитися і дивитися. Тут любов до життя і спрага за його справжністю, і віра, і розчарування, і нова надія.

Я спробував занотувати свої враження, аби потім про це написати. Але мені бракувало слів, і я вирішив, коли напишу, показати Віталієві написане. Бо хотілося врешті-решт дістатися його істини, і хоч у приблизному своєму варіанті все ж переповісти її.

Я зібрався на думках, коли написав щось і зателефонував Віталієві у майстерню.

— Алло, я вас слухаю! — відповів вочевидь не Віталіїв голос, і я розгублено попросив Віталія до телефону.

— Його немає зараз, Андрію, — сказав голос. — Це Олег. Ти не пізнав мене?

Тепер я збагнув, чому так розгубився від цього знайомого, але майже забутого чоловічого голосу.

— Олег? — мені забракло слів. — Ти тут? У Віталія?

— Я розумію твоє здивування. Але я тут. Я повернувся. І назавжди!

Я мовчав.

— Не дивуйся. Я кажу правду. Прийде Віталій, зателефонує тобі, домовимось і незабаром побачимось. Ти бачив «Блакитне сонце»?

— Бачив.

— То я його теж побачив, розумієш? Ще там!

Олег мружився під сонячним світлом, хоч у вересні вже його ніби й не було так багато. Але падало воно на нього крізь вікно широко і щиро, і він, немовби засоромишись, таки пересів на інше місце.

Ми сиділи в кав’ярні.

Зараз симпатія моя до нього була, скажімо, звичною. У часи його проживання в Парижі моє ставлення до нього диктувалось і стилем його поведінки і розумінням, що все було ніби й так, але щось не так. А от зараз Олег був цілісний.

— Віталій якраз наполягав, щоби я сам тобі усе розповів. Я, власне, не маю таких, як ви з Віталієм, талантів до розмов. Але спробую коротко.

Отже, якогось дня я захотів на волю. Я захотів бути сам, жити без його дозволу. Я завжди любив його, але раптом я відчув, що тану в його особистості, що багато чого не знаю і не знатиму, якщо лишатимусь тільки з ним, якщо не спробую сам.

От, наприклад, жінки. Я все розумію, я навіть довіряю його теоріям і практиці. Але це були його жінки, його теорія й практика, а не моя.

Ну, скажіть, можна пояснити молодому чоловікові, що є статевий акт з жінкою, доки він не спробує цього сам?

Отже, я не знав, чи повернусь, коли йшов геть, скажу чесно. І йому все пояснив. Він не зрозумів мене. Відтоді мені стало важко з ним бачитись. Мене гнітило відчуття провини. Я не хотів його, я хотів бути вільним.

А в Парижі мене також захотіли в полон, тільки інакший, хоч суть врешті зводилась до того ж. Просто обставини були інші. Ну, і одна справа, коли чоловікові сповняється п’ятдесят років, а друга зовсім, коли жінці.

Одне слово, я їй дуже вдячний за науку, але одного ранку я прокинувся, і запитав себе, що я тут роблю, хто це поруч і взагалі, що зі мною.

І в цю мить мені безтямно захотілось у Київ, до Віталія, туди, де мені було тепло, і світло, і чисто. Там, де є він, світло і чисто, і є істина, сильнішої за яку не буває. Я щасливий, що встиг до нього, поки ще поїзд наш не відбув.

Отже, якщо я мав у житті якесь щастя, то таки воно було тут, у Києві, з Віталієм.

Віталій зателефонував незабаром після нашої розмови з Олегом.

— Пам’ятаєш, сон я тобі розповідав?

— Пам’ятаю.

— Все було геть, як у тому сні. Він приїхав несподівано і зайшов у квартиру, у нього є ключі, я подивився на нього і все зрозумів, можна було нічого не говорити.

— А як же ви будете далі? Ну… ти ж з Мариною, і взагалі…

— Ні моє життя з Мариною, ні одруження Олега, а я гадаю, що він одружиться обов’язково рано чи пізно, нічого не змінить, бо нема на те потреби. Я не повинен мати його біля себе повсякчас. Я знаю, що він є, і що він мене любить, і мені цього досить, бо я його люблю тисячукрат, і з часом осягнув, що зустрічі часто щасливіші, ніж будень.

— А як його дружина може поставитись до цього, ну, до ваших взаємин?

— Захоче, буде любити — навчиться розуміти! Марина ж навчилась. Знаєш, як кажуть, — хочеш любити мене, люби мою собаку. От я і є його собака, а він мій.

З того, що розповів Віталій, а потім Олег, я реконструював такий їхній діалог, який би мав дещо додати до всієї історії.

— Давно, на самому початку, ще до наших бід, ми дивились якийсь фільм по телевізору. Моя рука лежала в тебе на плечі. Ти пригорнувся до мене, я почував твоє тепло, мені здавалось, навіть більше, твою душу. Я вже ледве бачив, що діється на екрані, почував тільки це безмірне тепло, а ти раптом повернув голову, подивився на мене і сказав — я хочу в тебе, і головою ліг мені на груди. Мені в ту мить хотілося розчахнути грудну клітку і прийняти тебе туди. Це була одна з найнезабутніших митей мого життя. Повне щастя, мабуть, є саме таким…

— Я не пригадую саме цього…

— Зрозуміла річ! Це був поштовх душі, неусвідомлений, і тому особливо вартісний. Почуття підлітка сильніші за дорослі, бо цілісні і щирі. Інша справа, що можуть бути скороминучі, бо потім ламаються під так званим життєвим досвідом.

— Вибач, що я тебе не розумів до кінця, я був молодий і хотів усе знати сам, усе спробувати, відчути, перевірити…

— Вибач, що я намагався тримати тебе тільки біля себе, для себе. Я так боявся тебе втратити, що не давав тобі можливости бути до кінця собою, пізнавати увесь світ вповні…

— Як будемо жити далі?

— Добре. Лиш усе узгодимо, тільки й усього. Я теж змінився. У кожного має бути своє, інше, окреме життя. Має бути своя робота, своє здоров’я, своя жінка і багато чого іншого, що є приватним.

Але тепер ми дивимось не лише один на одного, але й у той самий бік — і це визначальне для майбутнього. Аби лише було бажання будувати щось, збудуємо неодмінно.

Кажуть, що кожен у нашому бутті має паралельну людину своєї ж статі, яка є його другою частиною. Як два кінця палиці. Так і люди, коли знаходять свою паралельну істоту, творять цілісність і досягають великих результатів.

— Ми нічого не досягли.

— Навпаки, ми досягли саме тепер спражньої гармонії, після років спільних пошуків і пошуків істини окремо, після спроби руйнації тепер ми будемо сильніші.

Усе це відчувається, коли дивитись один одному в очі. Усе…

— Так. Тепер тільки смерть нас розлучить. Усе це завдяки тобі…

— Не мені, а нам. Ти відчув себе отим, так би мовити, другим кінцем палиці насправді тільки тепер. Дорослий, з власним досвідом, без поштовхів і вказівок. Ти дістався цього сам. А я на тебе чекав з іншого боку.

— Я завжди йшов до тебе, просто дорога була довга і непряма. Але я йшов до тебе. І до себе.

— Ти прийшов!

Київ—Париж, 1994—1996