Хтось це побачить!

А зараз — яка кому справа до того, кого я люблю і хто любить мене? Чи не любить.

За питаннями відкривається провалля, дорога в ніщо, в нікуди, втрачається сенс нервувань і переживань.

Життя таке коротке!

Так багато хочеться встигнути, а вже загукала перша варта на дорозі у Ніщо — начувайся, менше половини попереду!

Коли гукне друга — відгукнеться вже всередині втомою організму, а коли третя — то вже при брамі.

Як от зараз лежить паралізований Мікельанджело Антоніоні, світової слави кінорежисер. «Професія репортер» — це ж його фільм, у який я був просто закоханий. Там якраз про сутність і водночас марність усього нашого буття. Що зараз хворому Антоніоні оця наша марнота марнот!

Набридла так звана цивілізація, набридли упорядковані, усталені європейські закордони! А у нас так старанно починають у них гратися. Як діти, що вдають дорослих. Хочеться на волю — в пампаси, в Катманду, на Таймир, в джунґлі, в тайгу, в Сахару!

Боже мій, я хочу всього, я ще так багато можу, аби лиш мати спокій, аби лиш, як міфічний Антей торкнутися землі! І я все зможу, я переверну землю, дайте мені лиш крапку опертя.

Це для мене він. Ні, це був він!

А зараз я маю знайти крапку опертя лише в собі, лише і тільки в собі. І я таки знаду її, здається, я таки можу.

Але як боляче розлучатися з міфом, який створив собі сам!

Ґанімед ніколи не виріс, назавжди лишився підлітком,тому й лишився при Зевсові назавжди.

Я не Зевс, а він виріс, і його вкрали, як украли колись німфи юного Піласа, коханця Геркулеса. Пішов красень-юнак набирати води у джерелі. Чому саме в цьому джерелі на острові Ео, де зупинились арґонавти, жили Німфи? Чому саме туди прийшов Пілас і вони, зачарувавшись юнаком, заворожили його і забрали до себе. Може, тому, що прийшов його час йти до жіночої ласки від чоловічої? А може, тому, що волею богів Геркулес, що зібрався в похід з арґонавтами, мав полишити їх, довго і марно шукаючи Піласа на острові, і врешті податися творити уславлені свої дванадцять подвигів?

Відтак, кожен з них мав свій шлях!

А що було рушійною силою Геркулеса в його подвигах? Чи не непогамована туга за Піласом, чи не брак коханого, якого він виплекав з дитинства?

Чи я не краще творю зараз з болю і розпуки?

Може, так мало бути, аби щось рухало мною, аби я не замикався закохано утупившись в плече коханого, і вже не бачачи нічого і нікого довкола, і нічого не бажаючи?

Наркотик? Може, й так!

Але за його межами ота сонячна снігова пустеля, яка жахає мене холодом, але я вже йду до неї, йду!

Може, там, у ній вдасться сягнути Краси Досконалости у тому, що я роблю, щоб зустрітись із своїм правдивим «я»!

Геркулес сягнув своїми подвигами світової слави, а Пілас щез у глибині джерела, піддавшись чарам німф, і ніхто ніколи більше про нього нічого не чув.

Що буде з ним?

Чи він теж щезає назавжди у глибинах світу добробуту і простих задоволень?

Міфологія дає багато відповідей на питання про людське життя. Але не на всі, і не на кожне. Бо усяке може трапитись.

Але його немає зі мною. Його просто немає.

А я тримаю перед собою чисте полотно, де хочу, ні, мушу про все сказати!

Мушу!

Віталій не з’являвся у мене досить довго, і я сам зателефонував йому, коли раптом, за наших химерних нинішніх умов появилась у мене можливість видати невеличку книжку. Чому не попросити його про оформлення. Адже він таки зробить найкраще і саме те, чого я прагну.

Він радо погодився, і ми домовились про зустріч. Ольга якраз поїхала до Львова у своїх телевізійних справах, і Віталій прийшов навдивовиж доволі рано, десь одразу по сьомій.

Він стояв у дверях і широко усміхався, мить ще не заходячи, і я здивувався виразові його обличчя, якого віддавна у нього не бачив. Він справді дуже змінився.

Вже потім я намагався з’ясувати собі, що ж в ньому змінилось, і лише в ході розмови збагнув — з нього линув зараз спокій, інший, внутрішній спокій, навіть трохи якийсь моторошний, бо ніби не мав відношення до нашого буденного життя, до сьогоднішнього дня, до минулого і майбутнього.

Щось у цьому спокоєві нагадувало людину вже роковану на смерть, що змирилась із своїм відходом з реальности життя, а може, точніше, ченця, який спізнав єдність духу і матерії, а може, буддівського послідовника, що зустрів Будду.

Окреслити стан людської душі важко, особливо, коли тобі він не осягальний по суті, отож я збагнув, що Віталій перебував у якомусь іншому вимірі, і після недовгої розмови про мою книжку і що й як я хотів би бачити у її оформленні, ми замовкли на мить. Здивувавшись, що Віталій не починає сам своєї улюбленої теми, я врешті спитав його сам.

— Ти якийсь інший, я тебе не пізнаю, Віталію. Що у тебе сталося?

Він знову широко усміхнувся, саме отак, як тоді, коли стояв на порозі моєї квартири, і я ще раз відзначив в ньому цей моторошний буддистський спокій.

— Я вільний, Андрію, розумієш, я досяг волі у сприйманні себе і світу. Нічого особливо в мені не змінилося. І якщо ти гадаєш, що я змінив своє ставлення до Олега, якого давно зі мною нема, то теж ні. Тільки опісля всіх своїх кількарічних страждань, назву це таким банальним словом, але десь воно таки правда, я дійшов крапки, з якої раптом побачив себе і все, що зі мною діялось, ніби з вершини гори.