Я зітхнув.

— А якби Олег повернувся раптом, що сталося б з Мариною?

— Він не повернеться.

Віталій зітхнув, але не болісно, тільки з легеньким сумом.

— Він не повернеться такий, як був, ніколи, бо такого його вже нема, це інша людина. Те, що було у п’ятнадцять чи у вісімнадцять, та у двадцять в людині — зовсім не те, що є в ній у двадцять сім.

З Мариною ми про все це говорили не раз — вона нікуди не подінеться від мене, а я й сам не хочу, щоби вона кудись відходила.

— Але ж…

— Оце і є те, чого ти не можеш збагнути. Воля моя зараз обіймає і Марину, й Олега, і тебе, і Ольгу, і всіх моїх друзів.

Я живу в іншому вимірі зараз, у світлому вимірі. А жив у темному, після блискучого, яскравого.

У темряві не видно, як і при надто яскравому сонці. А у світлому вимірі все видно — й інших, і самого себе.

Мій батько був сільським учителем, директором школи. І уяви собі, кожен тиждень свого життя, коли дозволяла пора року, садив дерево уздовж дороги, що веде до районного центру. Від нашого села до Ковеля недалеко, десь із двадцять кілометрів. Все життя він садив ці дерева. І зараз школа названа його іменем, а ціла дорога висаджена високими деревами. Він устиг дотягти свою алею аж до міста.

Мама вже потім виїхала до Ковеля, коли тато помер.

Але кращого прикладу для свого життя я не маю.

Хтось живе, як метелик, поки стачає світла і сонця. Але ж є й інше.

— А ти давно бачив Олега?

— Кілька місяців тому. Він приїжджав на тиждень.

— Який він?

— Не знаю, як описати. Зовсім інший і водночас той самий. Уяви собі, ми бачились, як давні приятелі, навіть не друзі. Так було і в ті рази, коли я приїжджав до нього в Париж. Дещо навіть важче. Хоч я і жив в готелі, і ми часто бачились, але… На ньому тяжіє почуття провини, і він ніби й хоче мене бачити і водночас уникає. Мені було важко, поки він був тут, і коли поїхав назад першого дня. А потім я узявся за роботу і невдовзі мене пойняло оце осяяння — і я відчув, що прийшов спокій.

— Ти змирився, що його нема і не буде з тобою.

— Та ні, я не змирився з цим і не змирюся до самої смерти. Я просто перейшов у інший вимір.

Я хотів би, аби він був тут, але я не вимагаю його, я радію, що він був, може ще бути. Але може не бути. Це його вибір, його право, його життя. Однак усе було, і я врешті наповнився тим, що було насправді, і тепер я піднісся духово вище завдяки минулому…

— Отже,ти хочеш сказати, що це добре, що він відійшов від тебе?

— Це не є добре чи недобре. Це важко. Але це закономірно в розвитку всіх подій. І вже відтак це добре, і тепер це теж стимулює мою творчість, а не руйнує її, як раніше.

Я малюю тепер те, що є сутністю буття, розумієш, я збагнув Істину, яка була за межами мого сприйняття довгий час. Істину, яка, певне, прийнятна чи неприйнятна частині людей, але я її осягнув. Я назвав її — блакитне сонце. Так і називається ота моя остання картина. Тут є, звичайно і отой, інший нюанс у слові «блакитне», але він далеко не головний. Блакитне сонце — це щось неможливе для зрозуміння і так манливо прекрасне. Це те, чого ми у глибині душі усі прагнемо дістатисть і що є скорше напрямком психічного пошуку аніж реальністю. Але на цьому напрямку його часом можна побачити.

І я його побачив.

А ще я тобі скажу ось що.

Днями мені приснився чудовий сон. Я такого щастя вже не відчував останніх кілька років.

Ми стоїмо в кімнаті з Олегом. Він щойно зайшов. Вечір. Він дивиться на мене і каже:

— Я все зрозумів.

А мене в цей час охоплює якийсь неймовірно глибинний спокій, якесь знання до мене приходить про все, що довкола, а головне — про все те, що він хотів би сказати, але не може, бо бракує слів і це треба довго, дуже довго намагатись пояснити.

І я кажу йому:

— Я все знаю, можеш нічого не говорити.

І він розуміє, що я все знаю, і від цього легко і просто. І він підійшов і обійняв мене, і я відчуваю його дотик, чую його запах, і в стані абсолютного щастя прокидаюсь, і навіть те, що це був сон, мене не розчаровує, я й далі щасливий від цього сну. Бо тепер я вільний, а вільна людина приймає добро, позбавлене оскоми ревнощів чи заздрощів, чи всього того, що отруює найкращі взаємини. Тому я зараз справді щасливий.

Віталій зробив чудові ілюстрації до моєї маленької книжки. Ми ще зустрічались кілька разів, і хоч це вже були короткі зустрічі, завжди приємні й теплі. Він тепер пив зовсім стримано, більше каву. Та й говорив небагато. Все було вже сказано.

«Блакитне сонце» опинилось у центрі уваги на його черговій виставці. Про неї чимало писали у пресі. Але ніхто по суті. Я вирішив створити про Віталія окрему велику статтю, але все відкладав, бо зазвичай саме на друзів у нас не раз бракує часу частіше, аніж на людей менш знайомих.

Але, можливо, ще й тому, що написати про творчість Віталія мені було особливо важко — я ж бо знав так багато, що не тямив, як узятися за перо, з чого почати і на чому зосередитись.